Ексклюзиви
Вівторок, 11 вересня 2018 10:34

Нас, городських дітей, тримали окремо від сільських. Ніколи не водили разом у їдальню

П'ять місць у житті Юрія Логвина

1. Санаторій імені Максима Горького

1946-го моя родина переїхала до Києва. Через рік циганерії по знайомих батько добився житлоплощі у підвалі на вулиці Стрілецькій, 7/6. Тоді я слабував, був у напівп'яному гливкому маренні. Приходили лікарі й говорили: "Запалення легенів". Батькові вдалося дістати путівку в туберкульозний санаторій імені Горького в Пущі-Водиці.

Вона стала для мене раєм: добре годували, повітря соснового бору не йшло в порівняння із задухою нашого підвалу. Білий хліб давали щодня. І найголовніше, до нього – малесенький брусочок вершкового масла. Може, грамів на п'ять. Хліб був справді добрий. Навіть коли підсихав – не кришився.

Ці пайки слугували за валюту. За хліб можна було придбати саморобний ножик-заточку, кольоровий олівець чи алюмінієві дротики для гри у "гвозді".

Нас, городських дітей, тримали окремо від сільських. Ніколи не водили в один час у їдальню. Серед городських пацанів сільських було заведено називати зневажливо "когутами".

Якось із хлопцями натрапили на розкішний кущ барбарису. І допалися до кислих листочків, як вовк до глею. З вечора у мене почалась різачка. Під самісінький ранок прибіг ще раз до вбиральні. Примостився у самім дальнім лівім боці довжелезної череди дірок. З протилежного боку почався рух. Кілька санітарок попід руки вели "когутів". Якщо ми, городські, були кожен у своєму вбранні, то вони – в однакових державних шмотках. "Когути" не могли самі йти, так охляли. Тільки через багато років уторопав, чому вони жили в окремому корпусі та окремо отримували наїдок – аби ми не бачили, що вони гірші.

  Юрій ЛОГВИН, 79 років, графік, письменник. Народився 5 лютого 1939-го в місті Кременчук Полтавської області. Батько – мистецтво­знавець і архітектор Григорій Логвин. Мати виховувала дітей. Закінчив Київський художній інститут. Навчався на Вищих літературних курсах у Москві. Член Спілки художників і Спілки письменників України. Автор серій поштових марок ”Етнографічні сюжети ”Давня Україна”, ”Гетьмани України”, ”Історія війська в Україні”, ”Скіфи” і ”Давні слов’яни”. Написав 20 пригодницьких книжок. Лауреат літературного конкурсу ”Коронація слова”. Був автором і ведучим програм на радіо ”Культура”. Захоплюється малюванням оголеної жіночої натури. Користується німецькими акварельними фарбами 1912 року виробництва. Любить носити берети. Зберігає наконечник скіфської стріли як найдорожчий подарунок. Отримав його від археолога Леоніда Суботіна за серію марок про скіфів. Розлучений. Донька Марта – провідний науковий співробітник Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Має онуків – Клавдію, 17 років, та 12-річного Йосипа. 	Живе сам у Києві
Юрій ЛОГВИН, 79 років, графік, письменник. Народився 5 лютого 1939-го в місті Кременчук Полтавської області. Батько – мистецтво­знавець і архітектор Григорій Логвин. Мати виховувала дітей. Закінчив Київський художній інститут. Навчався на Вищих літературних курсах у Москві. Член Спілки художників і Спілки письменників України. Автор серій поштових марок ”Етнографічні сюжети ”Давня Україна”, ”Гетьмани України”, ”Історія війська в Україні”, ”Скіфи” і ”Давні слов’яни”. Написав 20 пригодницьких книжок. Лауреат літературного конкурсу ”Коронація слова”. Був автором і ведучим програм на радіо ”Культура”. Захоплюється малюванням оголеної жіночої натури. Користується німецькими акварельними фарбами 1912 року виробництва. Любить носити берети. Зберігає наконечник скіфської стріли як найдорожчий подарунок. Отримав його від археолога Леоніда Суботіна за серію марок про скіфів. Розлучений. Донька Марта – провідний науковий співробітник Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Має онуків – Клавдію, 17 років, та 12-річного Йосипа. Живе сам у Києві

2. Києво-Печерська лавра

Це був 1949-й чи 1950 рік. Червень видався спекотним. Раптом пішов дощ і лив більше доби. У неділю після зливи батько зайшов до кімнати і сказав мені: "У Лаврі цікава подія, поїхали". Ми зібрали свої альбоми, фотоапарат, записну книжку, бабуся нашвидкуруч приготувала бутерброди: чорний хліб-кирпичик, намазаний перемеленим нутряним салом. У пляшку налила рідкого журавлиного киселю.

У закутку під лаврськими мурами був садочок: яблуні, вишні й груші. Крона однієї яблуні лежала на землі. Всі її гілки були обсипані світло-зеленими яблучками. Після страшної зливи у ґрунті утворилися промоїни. І стовбур яблуні пішов під землю. Коли її витягли, на тонких корінцях зависли уламки кольорової смальти, з якої викладають мозаїки. Знайшли кілька уламків скляних обручок. Київські склодуви славилися тим, що виробляли скляні хрестики, кручені перстеники. Так завдяки провалу яблуньки знайшли залишки майстерні склодувів.

У Трапезній церкві діяв антирелігійний музей. Були там мумії єгипетських крокодилів і котів, якась зроблена з колоди труна, репродукції з єгипетських пірамід. Мене особливо вразило фото мертвого фальшувальника монет. Він переховувався на горищі, там і загинув. Тіло висохло. Це мало переконати, що не лише праведні ченці можуть стати нетлінними мощами, а й злодії.

3. Склад із паливом

Він розташовувався на розі нашої Стрілецької вулиці та Поліни Осипенко – зараз Стрітенської. Торговець у куфайці й добрих валянках продавав дрова, буре вугілля у брикетах і пресований торф. Він витягував нарізані поліняки зі складу і накладав їх у "кубометр". Це був куб, зварений із залізних смуг, з отворами з усіх боків. У нього закладали поліняки. Якщо добре підібрати бруски, щоб прилягали один до одного, то справді вийде кубометр. Якщо класти криве дерево, буде менше. А гроші треба платити ті ж. Продавець завжди ніби намагався закласти рівне дерево. Але час від часу траплялися кривулі. Бабуся мовчала. Коли ж батько купував дрова, всі поліняки виявлялися рівними.

Бабуся перекладала деревину з "кубометра" на санчата, обкручувала вірьовкою.

Хороше вугілля ми з нею знаходили безкоштовно на задвірках "Діпросільбуду". У них була котельня. Шлак кочегари викидали на задвірках в Митрополичий сад. Доки бабця йшла за ним, я стояв насторожі.

4. Інвалідський магазин

Він виходив одним боком на Ярославів Вал, іншим – на вулицю Івана Франка. Наша квартира була просто перед ним. У магазині все було по картках. Там двічі на місяць отоварювалися інваліди. У певні дні вони прибували з усіх сторін. Дехто не мав обох ніг і проштовхував себе на платформах із шарикопідшипниками. У правій і лівій руці тримали по такій дощечці, як муляри, що вигладжують стіни. Ними щосили вдаряли об хідник, відштовхувались і котилися. Ішли – сліпі з поводирями. Після отоварювання інваліди не розходилися. Бо в гастрономі продавали горілку на розлив. Коли вживали по сто грамів, починався жах. Травмовані й контужені плакали, співали, хтось кричав, інші – з'ясовували стосунки, лаялися, матюкалися. Швидко втрачали людську подобу.

5. Київська студія науково-популярних фільмів

У народі її називали "научпопа". Я пробув там менше року і нічого путнього не зробив. Бо був нетерплячий і хотів одержати все й зразу.

Якось стояв теплий вересневий день. Перерва. Ми вийшли на подвір'я – величеньке, спільне з Інститутом поліграфії. Хтось виніс м'яча. Знайшли місце біля самого соснового лісу. Мене поставили "на воротах". Замість штанг – якісь дві западини у землі. Вони йшли рівними рядами вглиб лісу.

Після гри хтось зі змилених і захеканих гравців сказав: "Ну й Логвин! Жодного разу не запанікував. Всю гру спокійно вистояв". Дійсно, м'ячі пролітали повз мене, і я спокійно пропускав усі голи. Підтюпцем бігав за м'ячем аж у сосни до тих "окопчиків". І всі вони були ніби на одного чоловіка.

Загадку про "окопи" впритул до "научпопи" та Поліграфічного інституту потім розкрили публікації в пресі. Виявляється, ми грали у футбол на безіменних биківнянських могилах.

Зараз ви читаєте новину «Нас, городських дітей, тримали окремо від сільських. Ніколи не водили разом у їдальню». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода