П'ять місць у житті Юрія Логвина
1. Санаторій імені Максима Горького
1946-го моя родина переїхала до Києва. Через рік циганерії по знайомих батько добився житлоплощі у підвалі на вулиці Стрілецькій, 7/6. Тоді я слабував, був у напівп'яному гливкому маренні. Приходили лікарі й говорили: "Запалення легенів". Батькові вдалося дістати путівку в туберкульозний санаторій імені Горького в Пущі-Водиці.
Вона стала для мене раєм: добре годували, повітря соснового бору не йшло в порівняння із задухою нашого підвалу. Білий хліб давали щодня. І найголовніше, до нього – малесенький брусочок вершкового масла. Може, грамів на п'ять. Хліб був справді добрий. Навіть коли підсихав – не кришився.
Ці пайки слугували за валюту. За хліб можна було придбати саморобний ножик-заточку, кольоровий олівець чи алюмінієві дротики для гри у "гвозді".
Нас, городських дітей, тримали окремо від сільських. Ніколи не водили в один час у їдальню. Серед городських пацанів сільських було заведено називати зневажливо "когутами".
Якось із хлопцями натрапили на розкішний кущ барбарису. І допалися до кислих листочків, як вовк до глею. З вечора у мене почалась різачка. Під самісінький ранок прибіг ще раз до вбиральні. Примостився у самім дальнім лівім боці довжелезної череди дірок. З протилежного боку почався рух. Кілька санітарок попід руки вели "когутів". Якщо ми, городські, були кожен у своєму вбранні, то вони – в однакових державних шмотках. "Когути" не могли самі йти, так охляли. Тільки через багато років уторопав, чому вони жили в окремому корпусі та окремо отримували наїдок – аби ми не бачили, що вони гірші.
2. Києво-Печерська лавра
Це був 1949-й чи 1950 рік. Червень видався спекотним. Раптом пішов дощ і лив більше доби. У неділю після зливи батько зайшов до кімнати і сказав мені: "У Лаврі цікава подія, поїхали". Ми зібрали свої альбоми, фотоапарат, записну книжку, бабуся нашвидкуруч приготувала бутерброди: чорний хліб-кирпичик, намазаний перемеленим нутряним салом. У пляшку налила рідкого журавлиного киселю.
У закутку під лаврськими мурами був садочок: яблуні, вишні й груші. Крона однієї яблуні лежала на землі. Всі її гілки були обсипані світло-зеленими яблучками. Після страшної зливи у ґрунті утворилися промоїни. І стовбур яблуні пішов під землю. Коли її витягли, на тонких корінцях зависли уламки кольорової смальти, з якої викладають мозаїки. Знайшли кілька уламків скляних обручок. Київські склодуви славилися тим, що виробляли скляні хрестики, кручені перстеники. Так завдяки провалу яблуньки знайшли залишки майстерні склодувів.
У Трапезній церкві діяв антирелігійний музей. Були там мумії єгипетських крокодилів і котів, якась зроблена з колоди труна, репродукції з єгипетських пірамід. Мене особливо вразило фото мертвого фальшувальника монет. Він переховувався на горищі, там і загинув. Тіло висохло. Це мало переконати, що не лише праведні ченці можуть стати нетлінними мощами, а й злодії.
3. Склад із паливом
Він розташовувався на розі нашої Стрілецької вулиці та Поліни Осипенко – зараз Стрітенської. Торговець у куфайці й добрих валянках продавав дрова, буре вугілля у брикетах і пресований торф. Він витягував нарізані поліняки зі складу і накладав їх у "кубометр". Це був куб, зварений із залізних смуг, з отворами з усіх боків. У нього закладали поліняки. Якщо добре підібрати бруски, щоб прилягали один до одного, то справді вийде кубометр. Якщо класти криве дерево, буде менше. А гроші треба платити ті ж. Продавець завжди ніби намагався закласти рівне дерево. Але час від часу траплялися кривулі. Бабуся мовчала. Коли ж батько купував дрова, всі поліняки виявлялися рівними.
Бабуся перекладала деревину з "кубометра" на санчата, обкручувала вірьовкою.
Хороше вугілля ми з нею знаходили безкоштовно на задвірках "Діпросільбуду". У них була котельня. Шлак кочегари викидали на задвірках в Митрополичий сад. Доки бабця йшла за ним, я стояв насторожі.
4. Інвалідський магазин
Він виходив одним боком на Ярославів Вал, іншим – на вулицю Івана Франка. Наша квартира була просто перед ним. У магазині все було по картках. Там двічі на місяць отоварювалися інваліди. У певні дні вони прибували з усіх сторін. Дехто не мав обох ніг і проштовхував себе на платформах із шарикопідшипниками. У правій і лівій руці тримали по такій дощечці, як муляри, що вигладжують стіни. Ними щосили вдаряли об хідник, відштовхувались і котилися. Ішли – сліпі з поводирями. Після отоварювання інваліди не розходилися. Бо в гастрономі продавали горілку на розлив. Коли вживали по сто грамів, починався жах. Травмовані й контужені плакали, співали, хтось кричав, інші – з'ясовували стосунки, лаялися, матюкалися. Швидко втрачали людську подобу.
5. Київська студія науково-популярних фільмів
У народі її називали "научпопа". Я пробув там менше року і нічого путнього не зробив. Бо був нетерплячий і хотів одержати все й зразу.
Якось стояв теплий вересневий день. Перерва. Ми вийшли на подвір'я – величеньке, спільне з Інститутом поліграфії. Хтось виніс м'яча. Знайшли місце біля самого соснового лісу. Мене поставили "на воротах". Замість штанг – якісь дві западини у землі. Вони йшли рівними рядами вглиб лісу.
Після гри хтось зі змилених і захеканих гравців сказав: "Ну й Логвин! Жодного разу не запанікував. Всю гру спокійно вистояв". Дійсно, м'ячі пролітали повз мене, і я спокійно пропускав усі голи. Підтюпцем бігав за м'ячем аж у сосни до тих "окопчиків". І всі вони були ніби на одного чоловіка.
Загадку про "окопи" впритул до "научпопи" та Поліграфічного інституту потім розкрили публікації в пресі. Виявляється, ми грали у футбол на безіменних биківнянських могилах.
2 
35413
Коментарі