Картину Ігоря Роп'яника придбала кінокомпанія Columbia Pictures
Стати художником не мріяв. До образотворчого мистецтва прийшов через інші захоплення і професії. Першим хобі була фотографія. На 10 років батьки подарували фотоапарат "Смєна". У дев'ятому класі отримав від них кінокамеру, "захворів" кінозйомками. Після школи вступав на кіно-операторський факультет театрального інституту імені Івана Карпенка-Карого. Але не пройшов. Там порадили: побільше фотографуй, бери участь у виставках, друкуйся в газетах. Це в мене пішло добре.
В армії настільки активно дописував до газет, що з Московського університету отримав запрошення вступити без екзаменів на факультет журналістики. Порадився з батьками. Вони переконали: там – чужа мова, чужий край, чужі люди. Вирішив навчатися у Львові.
Студентом перечитав у бібліотеці всі книжки з техніки живопису. Купив фарби, пензлі. Моя кімната в гуртожитку наповнилася малярським духом. Упродовж багатьох років роботи в газетах не полишав малювання. 12 років тому попрощався з журналістикою й повністю віддався малярству. Зрозумів: серйозно займатися треба чимось одним.
Був самоуком. Учився у львівських художників Михайла Ткаченка, Зіновія Кецала, Володимира Патика. Ішов під приводом "взяти інтерв'ю", а краєм ока спостерігав за їхньою творчою кухнею. Пізніше, працюючи в івано-франківській газеті "Прикарпатська правда", приглядався до техніки місцевих майстрів – Івана Лободи, Миколи Варення, Василя Красьохи.
Намагаюся тримати баланс між якістю робіт, ціною й нинішньою спроможністю покупців. Волію, щоб мої роботи, нехай і дешевше, та розходилися поміж людей.
Двічі запрошували на виставки в Сполучені Штати Америки. 15 років співпрацював з канадською галереєю. У США й Канаді зберігають близько тисячі моїх робіт. Картину "Ранковий сон" придбала кінокомпанія Columbia Pictures.
Люблю подорожувати. Головне, що привожу з поїздок – фотографії та враження. Якщо ставлю за мету назбирати грошей на мандри, працюю не вісім годин, а 12 – без вихідних і лікарняних.
У паризькому Луврі найбільше здивував зал російського живопису. Тоді побачив там усього два "російських" полотна. Автор першого – Дмитро Левицький, який народився 1735 року в Києві, другого – уродженець Миргорода Володимир Боровиковський. Тоді пошкодував, що не знаю французької. Хотілося підійти до когось із керівництва музею й сказати: "Сільвуплє, мсьє, перейменуйте цей зал, бо тут немає картин російських художників, а лишень українські".
Схильність до колекціонування передалася від батька. Він був педантом, полюбляв збирати всілякі речі, що нагадували йому про минуле. Колекціоную все, що пов'язано з історією мого роду: листи, фотографії, документи, предмети побуту. Серед найцінніших сімейних реліквій – вервечка з хліба, яку мама зробила в ув'язненні. Хліб був на ціну золота, однак віра для неї важила більше.
Маму двічі виселяли в Сибір. Уперше – 6 січня 1945-го. Її 16-річну разом із батьками й двома маленькими племінниками червоні "визволителі" ніч тримали в холодному вагоні, перш ніж відправити в заслання. Її батьки в Сибіру скоро повмирали. Щоб поховати їх, сама копала в лісі яму. Аби вижити, змушена була рубати дерева. Племінників у неї силоміць забрали й віддали в дитячий будинок. Згодом вона їх розшукала. Викрала і відвезла в рідний Станіслав. Невдовзі працівники НКВС знову схопили маму. Вагітною кинули в тюрму. Відсиділа рік. Там народила мою сестру. Маму знову відправили в заслання. Мій батько поїхав за нею.
Писати почав у студентські роки. Першим "серйозним" твором була повість "Совість". Письменник Роман Іваничук забракував її. Сказав: "Перед тим, як братися за написання історичного твору, слід пройнятися тією епохою, аби не допускати фактологічних помилок". Невдача мене не остудила. 1984 року написав кілька повістей для дітей і повіз у видавництво "Веселка". Дали схвальну рецензію. Мав лише дещо доробити, однак руки не дійшли. Завадили журналістська робота й захоплення живописом.
Тепер знову взявся – маю борг перед батьками. Пообіцяв їм, що напишу роман про трагічну долю нашої родини. Про старий Станіслав, "визволителів", українців-патріотів. Про любов і зраду, перемогу добра над злом. До кінця року планую завершити.
Розписав усі родинні гілки – і по маминій лінії, і по батьковій. Хочу укласти родове дерево й передати онукам.
2000-го видав перший випуск сімейної газети "Родинні вісті" – на чотирьох сторінках. Усі важливі для нас події за рік описав із гумором: народження дітей, ювілейні дати, мандрівки й пригоди. Була й дотепна реклама та оголошення. Усього вийшло 10 номерів. Потім було не до газети. Але торік "Родинні вісті" знову побачили світ.
Натхнення не чекаю. Зранку роблю зарядку, снідаю й починаю малювати.
2 
35413
Коментарі