ЛІКВІДАТОРАМ ЗАНИЖУВАЛИ ПОКАЗНИКИ ОПРОМІНЕННЯ У СІМ РАЗІВ

17 лютого 1989-го був мій 38-й день народження. Працював у колгоспі на тракторі. Тоді з військкомату збирали людей. Сказали, на роботи. Нам, трьом із колгоспу, наказали їхати. Бригадир підвіз бензовозом до райцентру Володимирець. Хлопці в районі відкупилися, бо мали знайомих. А я зв'язків не мав, отримував 80 рублів зарплати.

У Володимирці зібрали ще трохи людей із району і повезли в Рівне. Там схожа схема – хто мав гроші чи батьків-начальників, далі не поїхав. Платили медкомісії, щоб їх забракували. Решту відправили в Білу Церкву на Київщині. У той час тривали воєнні дії в Нагірному Карабаху. То начальство серед нас обирало, хто куди поїде. Мені випав Чорнобиль.

 

Нам видали зелену військову форму. Автобусами повезли в полк, що стояв у селі Димарка Іванківського району на Київщині, за 50 кілометрів від Чорнобильської атомної станції. В нашому полку було чоловік 900. Стояли й інші. Мені здалося, там мало не мільйон людей.

Видали перепустки, без яких нікуди не пройдеш. Підробити їх було нереально.

У Чорнобиль брали всіх. Необов'язково бути пожежником чи військовим. Начальник щодня роздавав завдання – мити, збирати радіоактивні уламки, фарбувати стіни, прибирати. Жили в наметах по 30 людей.

Годували дуже добре. Давали таке, чого я в житті не їв, – фрукти, ікру, морепродукти. В меню пропонували багато салатів і страви, назв яких солдати й не знали.

Вставали о п'ятій ранку. Йшли в їдальню на сніданок. Після цього "Урали" везли нас у 30-кілометрову зону. Перед ними їхала пожежна машина, мила асфальт. На місці переодягалися в новий чистий одяг. Наступний пункт – 10-кілометрова зона. Там пересідали в машини, які приїжджали за нами зі станції.

Перед в'їздом на ЧАЕС проходили через контрольно-пропускний пункт. Надівали білі медичні тканинні комбінезони. Видавали взуття, штани, куртки, маски, шапки, рукавиці – все біле. Запевняли, що цей одяг захищає, бо екранує радіацію.

 

Працювали пів години. Одразу "скидали шкуру" – знімали одежу й ішли в баню. Добре вимивалися, вдягали все нове. Перед тим як відправити на базу, медики у підвалі станції нас перевіряли. Лікарі над солдатами жартували: "Капєц вам скоро, хлопці". Або, коли зустрічали ввечері, питали: "А що, всі ще живі?" Декого по кілька разів вертали митися, доки перестане дозиметр пищати. Бо могло на спині чи на голові бути більше опромінення – не все змили.

На КПП стояли солдати. Якщо засвітишся під час перевірки, відправляли знову в душ. Росіяни ставилися байдуже до того, пропускали. Але були хлопці з Казахстану, ми їх називали казбеками. Вони невблаганні, вертали – і все.

Назад рухалися за тією ж схемою – 10 кілометрів проїхали, помилися, пересіли в іншу машину. В полк поверталися в чистому одязі. Там обідали і їхали назад. В один бік проїжджали 60 кілометрів.

Працювали до п'ятої вечора. Весь транспорт щодня мили з піною.

Четвертий енергоблок, на якому сталася аварія, і за три роки після неї мав вигляд розбитого вщент. На ньому працювало небагато людей – ставили дах. З Києва привозили туди на роботу і чоловіків, і жінок.

Ми щодня мали нову територію, прибирали від радіаційних уламків – могли згрібати їх на блоках, у підвалах чи на території станції. У приміщеннях і підвалах збивали штукатурку, фарбу зі стін і труб. Потім фарбували та штукатурили наново. Все сміття вантажили у КамАЗи, КрАЗи. Вивозили до ешелонів.

Часом нас попереджали: хлопці, буде "виброс". Це означало, що на станцію треба було заходити підвалами, там і працювати. А на покрівлі енергоблоків ще лежали всі труби з часу вибуху. Нам дали завдання скинути їх звідти. Територія була обгороджена колючим дротом. Нас охороняла рота солдатів зі зброєю.

Стояли 12 дизелів. Після аварії станція час від часу вже не могла давати напругу з тих блоків, які залишилися. В такі моменти вмикали дизелі, щоб була електрика.

На четвертому блоці під землею знімали заражену плитку й укладали нову. Так боролися з радіацією. Переважно на такі роботи відправляли "казбеків". Вони після цього хотіли вкоротити собі віку, кидалися під машини. Їх лікарі попереджали, що стануть імпотентами. Казали жартома: "В Чорнобилі був, то вже жінка не треба".

Мали на грудях дозиметри й бачили цифри, які вони показували. Отримували, наприклад, 20 мікрорентгенів, а в документах нам писали, що 3–5. Якби зазначали реальне опромінення, через тиждень нас мали би відправити додому й набрати нових людей. Лікарям наказували занижувати показники, бо інших шукати було важко. Досі не знаю, скільки там набрався радіації.

іЗ часом звикли, ставилися до цього, як до звичайної роботи.

Чорнобиль називали перевалочною базою. Туди іноді нас возили до лікарів на перевірку. В місті ніхто не жив, його не охороняли.

Одного разу мені вдалося на три дні вирватися додому. Дружина написала телеграму, що нібито потрапила в аварію. Просила мене відпустити. Треба було садити картоплю. Але жінка не дала, сказала відпочивати.

Місцевої води не пили. Брали ящиками газовану, у скляних пляшках. На одну палатку щодня йшло 30 ящиків. Їжу варили кухарі із привозної води з Житомира. А горілки було вдосталь. Казали: "Пий, але не напивайся". Дорогою зі станції заїжджали в магазини. Горілку туди привозили з Києва бідонами. Могли собі дозволити, бо добрі гроші отримували – 150 рублів за місяць. Коли повернувся додому, на роботі стали платити вдвічі більше – бо був на станції.

 

Працювали шість днів на тиждень. У неділю мали вихідний. Переважно сиділи в наметі. На концерти ходили – з Києва привозили хороших артистів, вони в полку виступали. Бувало, і в будень приїжджали, але тоді не всі йшли дивитися. Іноді ходили рибалити до річки, що тек­ла в лісі. Думали, якщо поза зоною, то риба чиста, але виявилося, що в ній теж була радіація.

Одного разу біля станції чекали машину, щоб повертатися в полк. У воді побачили сома. Зловили його на гачок і підняли. Рибина була вища за мене зростом. Привезли в полк і у 200-літрову бочку всадили. Сом не вліз, до вечора здох.

Приїжджав до нас Михайло Горбачов (на той час був генеральним секретарем ЦК КПРС. – Країна). Багатьох солдатів виставили на його шляху, щоб не сталося терактів. Нас теж поставили охороняти.

Серед охоронців генсека був майор із Києва. Вимірював радіацію своїм дозиметром. За пару годин ми набрали 28 мікрорентгенів, а стояли там добу. "Ще два рази по 20 – і додому", – казав до нас. Радив усім махнути рукою на свою чоловічу силу. Мовляв, навіть якщо виживемо, не буде вже ні потенції, ні дітей. Таке, казав, сталося з хлопцями, які служили на Байконурі.

Доки чекали Горбачова, вирішили зайти в хату поблизу. Людей звідти виселили. Дивани, матраци були порізані – бандити шукали гроші. Тільки банки в погребах залишили цілими. Коли була евакуація, люди брали з собою лише те, що вміщалося в машині.

Вся техніка на станції була забруднена радіацією. Закопували її в землю. Стояло зо 200 пожежних машин, які під час аварії гасили вогонь, вертольоти, крани. Багато легкових авто. Але на жодному я не бачив коліс – все розікрали. Іноді техніку розбирали на запчастини й вивозили, щоб продати. Для нас, робітників, це важко було зробити, бо на кожному КПП машини перевіряли. Переважно крадіжками займалися начальники. Їх ніхто не перевіряв.

У Чорнобилі пробув п'ять місяців. Повернувся додому 28 червня. Дружина з донькою ходили за 7 кілометрів під сусіднє село рвати для мене цвіт гречки. Тоді її мало сіяли, а лікарі казали, що відвар гречаних квіток виводить радіацію. Пив його півтора року.

Спершу за талонами видавали продукти – тушонки, ковбаси. Особливими пільгами не користувався.

Маю проблеми зі здоров'ям. Земляки, які після аварії на Чорнобильській станції на тракторах-бульдозерах там ґрунт знімали, вже повмирали.

×