Володимир Рафєєнко відмовився виїхати з Донецька в Росію
Донецьк – моє рідне місто. Воно й було для мене Україною. Степ. На багато кілометрів видно, як встає сонце. Дикі абрикоси весною вкриваються білим цвітом.
Народився у приватному секторі біля шахти "Октябрьська". Між нею і Донецьким аеропортом зараз напівпустеля. Біля аеропорту є кладовище, на якому поховані дід і дядько. Від нього майже нічого не лишилося.
Батько збирав бібліотеку все життя. Потім я долучився. Близько трьох тисяч книжок залишилися в Донецьку.
Донецьк – велика красива провінція. Є великі підприємства, багато будівельників, інженерів, інститутів. Але що стосується культурного життя – це два театри і дельфінарій. Була, правда, сильна Бахтінська (Михайло Бахтін – філософ, літературознавець і мистецтвознавець. – Країна) філологічна школа, представником якої себе вважаю.
Останні 10 років із родиною жив у центрі Донецька: бульвари, фонтани, квіти. У Києві довго не мав роботи. Знадобився час, щоб освоїтися, познайомитися з людьми.
Люблю роботу. Радий, коли працюю 10 годин на добу – читаю, перекладаю, пишу.
У грудні завершив роман "Долгота дней". Він вийшов у харківському видавництві "Фабула". Скоро буде в перекладі українською поетеси Мар'яни Кіяновської. Називатиметься "Довгі часи". Минулого літа почав новий – українською. Це твір про Київ, життя, любов, смерть.
Не вірю політиці й політикам. Ще у 1990-х зрозумів, це – велика гра. Не приймає мене як індивідуальність, а маніпулює.
Ніколи не був активістом. Громадянська позиція здавалася чимось примусово-штучним. Думав, на ній заробляють або заповнюють власну порожнечу. Що часи громадських діячів минули. А виявилося інакше. Мій друг із Донецька тишком брав відпустку за власний рахунок і їхав на Майдан.
Патріотизм – це совість. Іншого не буває.
Бачив тих, хто виступав за Новоросію. Їх привозили автобусами з Ростова.
Те, що відбувалося спочатку, було пародією на Майдан. Адмінбудівлі утримували шмаркачі з бітами. Рота військових надавала б шалабанів і вигнала б їх.
Я був дзвонарем Преображенського собору. Під час акції "Гудок Ахметова" (на донецьких підприємствах вмикали гудки, автомобілісти сигналили на підтримку єдності України. Акцію ініціював олігарх Рінат Ахметов у березні 2014 року. – Країна) мені зателефонували: "Будеш дзвонити?" Собор наш у самісінькому центрі міста. Піднявся нагору і дзвонив 7–8 хвилин. Зі мною були ще двоє. Ми бачили, як з обладміністрації вийшли десяток людей у масках. Хотіли припинити дзвін. У соборі – своя охорона, ще допомогли парафіяни. Не пустили всередину. Мене вивели через бічний вхід для охорони. Можеш не цікавитися політикою, але коли бачиш людей, які з бітами біжать до церкви, це змінює твій світогляд.
На референдум до пункту голосування за 50 метрів від мого будинку ніхто не прийшов. Ні вранці, ні вдень, ні ввечері. Були тільки охоронці.
5 липня ми дзвонили до другої Літургії. Між восьмою та дев'ятою ранку бойовики зі Слов'янська зайшли до центру Донецька. Всі – з автоматами. Із дзвіниці бачив, як колона пішла до одного гуртожитку, друга – до іншого. По троє залишалися контролювати перехрестя. Діяли спокійно і впевнено. Хоч усі не місцеві. Потім до сусіднього магазину по хліб і горілку ходили.
На дзвіниці в мене вихопилося: "Бандити прийшли". Інший дзвонар каже: "Ні. Це – захисники". "А від кого захищатимуть? – питаю. – Ми прожили тут по 40 років". "Ти – філолог, не розумієшся на політиці". За два роки телефоном запитав його про "захисників". "Та які?" – каже.
Тоді мій Донецьк закінчився. Всі люди з мого кола виїхали. Знайомі дружини запропонували дачу під Москвою безкоштовно. Ми відмовилися.
У Києві два тижні жив у літературного критика Юрія Володарського. Потім із дружиною чотири місяці мешкали в журналістки "Громадського радіо" Анастасії Багаліки.
Було важко морально. У Донецьку залишилися батьки, молодість, робота.
Переїхав із двома валізами одягу. Першу зиму дуже хворіли: я, дружина, син. Робота то з'являлася, то не було. Коли немає постійного доходу, будь-яка плата за квартиру – велика. Жахливо, коли тобі важко, а поговорити ні з ким. Зараз уже легше. Житло винаймаю за 60 кілометрів від Києва.
У нашій донецькій квартирі живуть люди. Ми запропонували їм переїхати. Не знаю, чи повернемося колись додому. Думаю, навряд.
2 
35413
Коментарі