Будинок для зйомок здають за 13 тисяч гривень у день
Мого батька всі називали Льонею. Мене записали як Валерій Леонідович. Та коли батько помер, з'ясували, що він Леонтій. Довелося переоформлювати всі документи.
Ми жили у військовому містечку стратегічної ракетної частини, що була хитро законспірована в лісі. Там ніколи не зникало відчуття бойового стану. Коли проходили навчання, вдома зашторювали вікна. У школі по тривозі учнів вивозили за межі містечка.
Літні канікули проводив у баби в селі Кілки, за 20 кілометрів від нас. Там вирішив ставити театральні вистави. У 13 років підбив товаришів Валєрика Верещака й Василя Парпуру зіграти в спектаклі. Написав сценку "Три друга". За сценарієм, один із хлопців залишився сам удома і запросив у гості друзів. Вистава тривала 7 хвилин. Репетирували в полі. Показували вдома в бабусі. Її попередили, щоб у хату не заходила.
Нашими глядачами були дівчата з кутка, з якими пасли худобу за селом. Прийшли святково вдягнуті, як у справжній театр. Завісу ми робили з простирадл. Коли вийшов на імпровізовану сцену, розгубився й розсміявся. Втік за ширму. Опанував себе і вийшов ще раз. Після першої вистави того ж вечора планував нову постановку.
Вдома організував з однокласниками домашній підпільний театр. Глядачі отримували записки: "Сьогодні приходьте на таку-то квартиру, на таку-то виставу". Першу поставили за оповіданням Антона Чехова "Смерть чиновника".
Батька не стало, коли мені було 14. Про мій театр він не дізнався. Шкодую.
Вистави грали, коли матері не було вдома. Лише питала, чому у шафі простирадла лежать абияк. Одного разу повернулася раніше. Ми саме готували п'єсу Чехова "Маска". Я грав героя П'ятигорова – п'яного поміщика, який зайшов у бібліотеку і всіх почав ганяти. Мати слухала, а потім сказала: "Я так не люблю п'яних. У твоєму виконанні це правдиво". Підтримала.
Приховати театр у невеликому містечку складно. Акторський склад збільшувався. Спочатку грали лише хлопці, потім стали проситися дівчата. Взяв двох однокласниць. Та не всі погодилися виходити з підпілля. Я набрав нових, хто хотів працювати на великий зал.
Сцена мене змінила. Був тихий, сором'язливий, говорити не вмів. Завдяки театру став розкутіший. Перша вчителька на випускному не впізнала.
Не мав наставника чи педагога. На вступі в театральний інститут імені Івана Карпенка-Карого пролетів, бо підібрав неправильний репертуар.
Щоб набути досвіду, лишився в Києві. Пішов на будівництво. Вечорами грав у народному театрі при заводі "Арсенал". Його керівниця Нонна Петраковська ліпила з мене актора. Отримав роль у п'єсі "Багато галасу даремно" Шекспіра і перший професійний досвід.
Вперше побачив справжній спектакль у 17 років. Купив квиток за 2 карбованці в Київський театр оперети. Гастролери ставили "Бабий бунт". Сидів на гальорці й дивився, як працюють актори.
Перші пів року в армії служив у місті Борзя в Забайкаллі. Там було найважче. Кругом – степи. Солдатів ганяли у 40-градусні морози. Мене забрали в художку при військовому клубі. А потім із Чити приїхав офіцер вибирати бійців в роту почесної варти. Мене забрали разом із ними. Написав листа, що хотів би бути в "ансамбле песни и пляски". При ньому діяв Музей Забайкальського військового округу. Там працювали двоє солдатів – охороняли, проводили екскурсії, вечорами грали в народному театрі. Коли вони закінчували службу, їм шукали заміну. Я напросився. Поставив спектакль "Привіт, синичко!" Ярослава Стельмаха.
Коли йшов на дембель, викрав місцеву Ольгу, в яку закохався. Вона тільки школу закінчила та вступила в Читинський політехнічний інститут. Мала вилетіти до Києва наступним літаком услід за мною. Та хтось її викрив і розповів рідним. Батько сховав документи. Ольга оголосила бойкот. Батьки поступилися.
За 40 карбованців наймали з нею частину будинку. Народилася донька. Її відправили в Читу до баби з дідом. Дружина вступила в будівельний інститут, а я роботу знайшов у Дрогобичі на Львівщині. Хотів зібрати родину докупи, але ніде не давали житла.
Коли бабахнув Чорнобиль, усі тікали з Києва, а я їхав туди до дружини. На вокзалі – переполох. В електричку не влізти. В гуртожитку, де жила Ольга, жінки в паніці плакали. Ми повернулися у військову частину до моєї матері.
У Вінницькому драмтеатрі влаштувався на роботу. Забрав дружину, з Чити привіз доньку. Жили в гуртожитку, митарствували 20 років. Зміг купити квартиру, коли почав знімати серіали.
Коли приїжджаю у Вінницю, йду на могилу до кінорежисера Артура Войтецького. Він проклав мені дорогу в кіно. Дізнався, що пишу сценарії, знімаю. Дав можливість на кіностудії Довженка запустити дебютний фільм за Григором Тютюнником "Три плачі над Степаном". Був моїм учителем.
1994 року український кінематограф посипався. Знімати перестали. По кіностудії Довженка вітер гуляв, грошей не було. Я запустив зйомки фільму "Покута" за романом Леоніда Пастушенка. Але театру не полишав.
Мій фільм "Далекий постріл" попав у руки продюсеру Віктору Приходьку. Він запросив працювати на свою студію "ПРО-ТВ". Подзвонив, коли саме репетирували виставу. Запропонував знімати серіал "Повернення Мухтара". Попросив головного режисера театру Віталія Селезньова відпустити мене на місяць за свій рахунок. Той погодився.
На знімальному майданчику просили говорити російською, бо в кадрі були актори з Російської Федерації. Інколи друга режисерка Ірина казала: "Валера, по-русски, по-русски". Я так захоплювався, що забував. Актор Олександр Носік грав головну роль. Чудово розумів, про що його прошу.
Одну зі сцен "Пляжна історія" довелося знімати 1 вересня. Люди з масовки робили вигляд, що їм приємно засмагати, а потім вкривалися ковдрами. Лише моя дружина, якраз вагітна, в купальнику ходила туди-сюди.
Серіал "Повернення Мухтара" знімав із паузами 10 років. На одну серію йшло три дні. Це навчило швидко реагувати, придумувати несподівані ходи, коли погода підводить.
Під час карантину влаштував експеримент – зняв акторів, які лежать у ліжку, спілкуються. Одне одного не бачать і не знають, із ким знімаються. Вислав їм розкадровки. Фільмували на телефон.
Із нинішнім мером Вінниці Сергієм Моргуновим, який тоді займався бізнесом, хотіли зробити в місті кіностудію. Та мене запросили в Київ – і зв'язок перервався. Зустрілися, коли він очолив місто. Запланували таке кіно, щоб пішло в народ. Вирішив зробити стрічку "Тримай біля серця" на основі подій на Донбасі.
Під час зйомок фільму "1941" Ада Роговцева в одному з епізодів мала бути на загальному плані. В кадрі – горить будинок, німці бігають, а Ада Миколаївна вбита лежить. Кажу їй: "Ми покладемо дублера". Осінь, холодно, земля сира. А вона: "Ні, я буду сама лежати". Попросив костюмерів підстелити їй ковдри.
Роговцева не вередує під час зйомок. Прискіплива. Все каже: "Давайте розберемося по тексту. Я ж не просто його маю відтарабанити".
Роздвоєність театр-кіно залишилася. Два роки тому погодився грати в київському театрі "Актор". Задіяний у двох виставах. Маю бажання поставити щось як режисер.
Хотів би зняти фільми про Івана Котляревського, МаркА ВовчкА. Ми знаємо їх як письменників, а як про людей мало що відомо. А долі в них неймовірно цікаві.
Кияни добре заробляють на будинках, які здають в оренду для зйомок. На Нивках мали доробити невелике відео. За день у нас попросили 13 тисяч гривень. У глибинці люди віддають хати безкоштовно. Але все одно платимо, бо використовуємо електроенергію. Досі згадую 90-річного Івана Чуйка з Калинівки на Вінниччині. Три дні знімали фільм у його глиняному будинку. Чоловік поселився у врем'янці. Сусіди думали, може, дід Іван умер, що так багато машин.
2 
35413
Коментарі