Дід у 60 років легко по деревах лазив

Дмитро ЛІНАРТОВИЧ, 33 роки, актор. Народився в Києві. Батько Костянтин Лінартович - засновник театру "Дзвін", мати Наталя Заболотна - акторка Молодого театру. Змалку займався вільною боротьбою, футболом, брейк-дансом і акробатикою. Вперше вийшов на сцену в 13 років у виставі "Голодомор-33".
Cлужив у прикордонних військах в Івано-Франківську, потім - на Житомирщині.
На другому курсі Київського театрального університету познайомився з режисером Михайлом Іллєнком. Зіграв у його короткометражці "Невелика подорож на великій каруселі". Іллєнко шукав актора, який виконуватиме акробатичні трюки.
Працював монтажником сцени. Чотири роки - актор муніципального театру "Київ". Дублює українською мовою зарубіжні кінострічки. Зіграв головну роль - індіанця українського походження Івана Додоки - у фільмі Михайла Іллєнка "ТойХтоПройшовКрізьВогонь".
Дмитра Лінартовича називають українським Джонні Деппом.
Живе в Києві. Захоплюється малюванням і верховою їздою. Неодружений

Я - українець, однак маю в роду поляків і росіян. Мама киянка, тато - з Миколаєва.

Татів батько Костянтин Лінартович - одесит. Під час Другої світової разом із трьома товаришами пробирався до німецького табору. Зняли двох охоронців: закрили роти, перерізали горла. Взяли "язика"-офіцера, але потрапили в оточення. Була пізня осінь, листопад. Рятуючись, пірнули в озеро. Мій дід згадав козацький спосіб - взяти трубку з очерету, зануритися й дихати через неї. Зробили так усі четверо й німця змусили. Просиділи під водою годину. Коли вибралися, 15 кілометрів пішки до своєї частини добиралися. В наметі випили грамів по 150 горілки, і німцю налили. Наступного ранку ніхто навіть не кашлянув.

Після війни дід приїхав у село Тернувате на Миколаївщині. Одружився з бабусею, Марією Таран. За якісь пару місяців узяв її за руку: "Пішли?" - "Пішли". Народили трьох дітей: мого тата, дядька Миколу й тітку Надію, батько - наймолодший. Бабуся була хороший бухгалтер. Любила непомітність і родинний спокій. Дід влучно стріляв, учив мене кидати ніж на далеку відстань. У 60 років легко по деревах лазив і зривав яблука. Коли ввечері грали в карти, співав гучно й розложисто на все село: "Ой, чий то кінь стоїть". Працював ветеринарним лікарем.

Другий дід, Віктор Васильович Заболотний, родом із Кіровоградщини. 1933-го його родина від голоду втекла звідти у Нижній Новгород. Працювали там на важких торф'яних роботах. Прабаба Євдокія Микитівна Шкарапут займалася господарством. А прадід - Василь Вікторович Заболотний - був аскетом, із роду віруючих-ортодоксів, штунд. Жили общиною, збиралися в хаті по 15-20 людей, вивчали Біблію, відзначали потай релігійні свята.

Взяли "язика"-офіцера, але потрапили в оточення. Була пізня осінь, листопад. Рятуючись, пірнули в озеро

Школярем дід записався в драмгурток. Хотів у виставі зіграти півника. Прадід прийшов і забрав малого. Сказав, що акторство - то гріховна професія. На фронті дід був пілотом, збивав німецькі літаки. Потім викладав у школах малювання, креслення й українську мову. Був художником у журналі "Фізкультура і спорт". Ілюстрував книжку "Лікарські рослини". Знався на ботаніці, був хороший садівник, мав город. Написав повість "Повстання духу", але не видав її.

Раз дід іде вулицею Карла Маркса, нинішньою Лютеранською. Дівчата стоять на балконі - моя бабуся Ліна Василівна та її подруга. Та каже: "Дивись, який красивий солдат іде". Вони йому з балкона крикнули: "Почекайте нас! Ми зараз до вас спустимося". Роззнайомилися і закохалися. Народили двох доньок. Мамина сестра Надія танцювала в ансамблі Вірського. Виїхала до Німеччини, відкрила власний магазин - продає аксесуари для балету. Викладає там хореографію.

Мене дід виховував по-чоловічому, скупо. Жив у Криму. Я приїздив до нього влітку. Годину зі мною поговорить, а потім: "Бери, Дмитре, лопату, яблуньки підсадити треба". Мав гарний сад.

Батьки познайомилися в університеті, й уже на другому курсі з'явився я. 1991-го тато створив власний театр-студію "Дзвін", і мама пішла працювати до нього. Казав їй: "Можеш лишатися у Молодому театрі". - "Ні, я з тобою". Коли заснував Театр збройних сил, мама знову до нього перейшла. Зараз грає в Театрі юного глядача на Липках, а паралельно викладає в інституті Карпенка-Карого сценічну мову.

Мама з тих, хто вміє тримати хвилю - повністю віддаватися своїм почуттям, думкам і діям. Дуже емоційна. Коли мені було 14 років, ми грали у виставі "Голодомор-33" матір і сина. Стоїмо на сцені, раптом через несправність гасне світло. Мені було байдуже, бо малий, а мама захвилювалася. Тоді нам швиденько винесли на сцену запалені свічки. А мамі за сценарієм треба мене обняти. Вона так перейнялася тими обіймами, що забула про свічку у мене в руках. Шепочу їй: "Мам, у тебе волосся горить". Устигла загасити.

Батько працював у селищі Ольшанське на Миколаївщині, електриком на заводі. Після служби в Чехословаччині вступив до театрального інституту. Жив у гуртожитку, малював плакати, картини. Зараз - режисер дубляжу українських фільмів у студії "Постмодерн". Зіграв ватажка УПА в "Останньому бункері" Вадима Іллєнка. Люди кажуть, що щелепа в мене від батька, а очі й ніс - мамині.

Завдяки дідовій муштрі не боюся пускати в хід кулаки. На другому курсі йшов на пари, з-за рогу машина повертає. Я чомусь подумав, що її можна зловити. Гальмую рукою, а автівка зупиняється, щоб повернути. Відкриваю двері, а водій: "Чо ты двери открыл, подонок?". Вилазить бритоголовий. Роблю йому підсічку, збиваю з ніг. Він гепається потилицею об асфальт, потім підскакує. Я кажу: "Підходь ближче, давай". Бритоголовий опускає очі: "Мы с тобой потом увидимся". Якби другий раз рипнувся - голову йому відірвав би.

Стосунки з Богом у мене почалися в армії. Там був час подумати півтора року. І я прийшов до Нього. Більше дякую Йому, ніж прошу.