Сергій МЕРЧУК втратив на Майдані шістьох товаришів
У ніч на 1 грудня під час першого розгону Майдану я як керівник табору для дітей-сиріт із п'ятьма вихователями та 187 дітьми поїхав у Карпати. Прибув на Майдан 22 грудня. Походив два дні. Нічого не відбувалося, тож повернувся в Чернігів. Остаточно залишився в Києві з 19 січня. Тоді почала формуватися 35-та сотня "Волинська Січ". Друг "Вій" – Павло Данильчук – став сотенним і запропонував мені бути бунчужним – його заступником. До сотні брали хлопців із Рівненщини, Волині, Тернопільщини. Спочатку нас було зо 30, після розстрілів – до 80.
Ми були штурмовою сотнею. Жили в коридорах восьмого поверху Міністерства аграрної політики на Хрещатику, 24. Ранок революціонера починався з чаю в "Мальтійській кухні" (польова кухня Івано-Франківської благодійної організації "Мальтійська служба допомоги". – Країна). За день вони видавали його 12–15 тисяч порцій. Заїдали борщем чи чимось іншим. Їжа була дуже смачна.
Вранці 29 січня прокинувся від крику – штурмували будівлю Мінагрополітики. Мені вистрелили в груди з травматичної зброї. Коли отямився, узяв стіл, розігнався і полетів сходами просто на нападників. Розсипалися, як кеглі. Мої хлопці почали поливати їх водою й піною з вогнегасників.
Кулю з грудей витягнув сам. Рану зашивали в мерії. Того ж дня поїхав у Чернігів. Пішов у лікарню. Сказав, що на СТО наштрикнувся на арматуру. Але медик усе зрозумів – від мене пахло димом. Наказав лишитися в палаті, а сам вийшов у коридор. По телефону сказав: "Сообщите, что у нас майдановец, раненный. Наверное, с Киева". Зрозумів, що треба давати дьору. Повернувся на Майдан. Тиждень мене підліковували. Потім відправили в Чернігів відпочити.
Лежати без діла не міг. Зібрав активних студентів. Скинулися по 2–3 гривні, купили синьої та жовтої тканини. Зшили прапор. На ньому одна дівчина намалювала обличчя Романа Сеника, Сергія Нігояна, Юрія Вербицького та Михайла Жизневського (були вбиті у січні 2014-го під час Революції гідності. Посмертно їм присвоєно звання "Герой України". – Країна). Написала: "Герої Майдану не будуть забуті" – й поруч вивела тризуб. Вивісили прапор у вікні гуртожитку. Самі ж і зняли його за півгодини. Подзвонили з керівництва гуртожитку й сказали: "Тебе розшукує СБУ. Краще, щоб ти кудись з'їхав". У Києві свій мальований прапор повісили поруч із барикадою на вулиці Грушевського. 18 лютого його спалили "беркутівці", коли пішли штурмом.
Зранку 18 лютого під'їжджав до Києва. Ще в електричці побачив чорний дим із Майдану. Там було місиво: то наших брали в полон, то ми – їхніх. На перехресті за Нацбанком горіли й "беркутівська" машина, і цивільні автівки. Хлопці подзвонили, сказали, що повертаються з Маріїнського парку в Український дім. Теж туди пішов. Пробув там хвилин 15, як по рації почув: "Поможіть, нас зажали". Наступним було повідомлення: "Втікайте, вони ринули". Вирішив перевірити інформацію. Вибіг з Українського дому й побачив, як вулицею Грушевського спускається темно-синя хмара "беркутні".
Хлопці вибивали вікна Українського дому, аби втекти. Зі сторони Укрдому була сітка, а метрів за вісім – барикада. Встиг забігти за сітку, але на барикаду не вибіг – люди вже її заблокували. Притиснувся до стіни й закрив голову руками. Почали мене човпти. Хлопці з барикади мене відбили, і я забрався на нашу сторону.
Між нами і "беркутами" лежали поранені. Знали: якщо їх заберуть, то живими навряд відпустять – уже тоді ходили чутки про звірства з боку "Беркута". Я та ще один хлопець взяли у медиків куртки. Спустилися з барикади з піднятими руками. Почали відтягувати поранених. Раптом відчув, що мені щось заважає. Глянув, а в мене влучила гумова куля. Зламала ребро, застряла в бронежилеті.
Нам із хлопцями наказали обороняти Будинок профспілок. Уже темніло, час від часу було чути крики. Вийшов до барикади. Почув, як позаду хтось кричить. Розвернувся в бік Майдану і зрозумів, що лечу. В цей момент барикаду розбивав ЗІЛ. Разом із нею знесло й мене. Упав на покришки.
Із Сашком Капіносом побачили, що "беркутівці" зайняли половину Майдану. Під самою стелою був намет, в якому товариш лишив свої речі. Сказав: "Ходімо, я свою шапку козацьку заберу". Тільки підійшли, намет уже горів. Вернулися ні з чим.
Олександр Гуч на псевдо "Пегас" нас вишикував і сказав: "Нам дали команду йти відпочивати. Ми свою місію виконали, нас зараз поміняють". Капінос відповів: "Ми не підемо". Біля Будинку профспілок нас було 17, коли почався штурм. Людей із Майдану несли до "швидких". У когось був розірваний пах, хтось утратив руку, комусь прострелили щоку. То ми наступали, то – на нас ішли. Закривалися щитами. Отримав три чи чотири поранення в руку з дробовика. З нами була подруга "Відьма". Їй прилетіла граната. Отримала 52 уламки.
Коли Будинок профспілок горів, мародери звідти виносили все, що тільки можна було. Ми зайшли всередину. Знайшли згущене молоко. Поїли й пішли до консерваторії. Подзвонив хтось із хлопців і сказав, що Сашко Капінос помер після отриманого 18 лютого поранення. До нашої сотні почали приєднуватись інші хлопці. Серед них був і Василь Мойсей. Загинув наступного дня.
Подалися відпочити в Будинок архітектора. Хтось приніс деруни й налисники. Домашні, смачні. Сашко Храпаченко сказав: "У нас із тобою білі каски, по них точно стрілятимуть. Давай пофарбуємо". Знайшли балончик чорної фарби. Від неї на підвіконні досі є слід.
20 лютого, о восьмій ранку, на Майдані було від сили 500 людей. Барикади впали, люди побігли вгору. Ми з Андрієм Пудликом висунулися вперед. Нас поливали з водометів. Було чути постріли. Сказав Андрію: "Давай акуратніше. Сашка вже немає, багато поранених". Угорі на Інститутській стояли "вевешники". Ми вирішили йти до Жовтневого палацу. Рушили не дорогою, а схилом по квітковому годиннику. Біля палацу стояв порожній автобус, мабуть, "вевешників". Зайшли всередину – думали, може, є якась зброя. Знайшли палицю й щит. Почули, як тріснуло лобове скло. Автобус підпалили. По нас почали стріляти. Ми стали втікати вниз. Вгору йшли зо 20 наших хлопців. Кричали їм, щоб верталися, бо там стріляють. Вони розвернулися. Рушили слідом за ними поміж кущами. Упав один, потім – другий.
Васі Мойсею в груди влучила куля. Затулив дірку, але кров лилася. Виявилося, що куля прошила його наскрізь. Поклали Василя на щити й понесли вниз. На половині шляху його оглянув лікар. Сказав, щоб лишили, бо вже мертвий. Послав його. Васю понесли далі – за пам'ятник архангелу Михаїлу. Там стояло багато машин швидкої допомоги. Заглянув в одну – важкий, у другій – такий же. У третій машині хлопцю бинтували руку. Сказав: "Ану тікай, тут поранення в груди". Занесли Васю в машину. Двері за ним зачинили.
Почув, як кричить "Батько" – таке псевдо, бо мав трьох дітей. Куля влучила йому в ногу. Він дав мені свій телефон і сказав: "Подзвони моєму татові. Скажи, що я сплю".
Біля Жовтневого палацу продовжували стріляти, а ми з хлопцями виносили звідти поранених. Перед палацом була довга доріжка крові, а в ній лежали купюри по 100, 50, 20 гривень – видно, випали в когось. Гроші ніхто не чіпав.
Видзвонив "Пегаса". "Мені відстрелили ногу. Я в Жовтневому", – сказав він. Коли прибіг, його виносили. Ліва нога була в крові, стирчала кістка. Жартома сказав: "Ладно, нога. А інші важливі органи цілі?" – "Не знаю, нічого не відчуваю", – засміявся "Пегас". Глянув – усе на місці. "Все нормально, рід продовжиш. Головне, щоб живий був", – сказав йому. Поїхав у 12-ту лікарню з ним. Його одразу забрали в операційну.
Набрав Володю Пастушка з нашої сотні. Він сказав, що вбили Храпаченка, Байдовського й Гриневича. Я стояв і плакав. Якась депутатша простягнула гроші: "На деньги! Че ты плачешь, тряпка?! Купи себе валерьянку! Успокойте его!" Якийсь чоловік сказав їй, щоб ішла звідси. Весь день провів у лікарні – вертатися не було куди.
Ночувати забрав до себе незнайомий чоловік. Ярослав не мав фізичної сили, щоб битися, але з родиною допомагав Майдану, як міг. Із дружиною й сином мешкав в однокімнатній квартирі, але там і для мене знайшли місце. Помили, перев'язали, нагодували. Потім дізнався, Ярослав їздив шукати медикаменти для "Пегаса", доки я спав.
21 лютого Майдан не впізнав: квадроцикли, розгрузки, люди зі зброєю. Здавалося, що вперше сюди потрапив. Хлопці сказали, що Янукович утік. Біля Міністерства закордонних справ знайшли автобус, запхалися туди й поїхали в Межигір'я. Коли заходили на територію президентської резиденції, співали пісню "Волинь моя, краса моя". Оточили хонку з усіх боків. Казали: "Тут ніхто нічого не вкраде. Все буде дітям тих, хто загинув".
Із загиблими хлопцями прощалися на Майдані. Приблизно в той же час на сцену викотилася Юлія Тимошенко і вийшла депутатша, яка тицяла мені гроші в лікарні. Вона стояла й плакала. У лікарні не мала ні краплі жалю до поранених і мертвих хлопців, а тут – розплакалася. Зрозумів, що моя мета революції та її – зовсім різні.
Похорон Василя Мойсея в Луцьку був страшний. Зійшлося понад 25 тисяч людей.
До Києва повернувся за кілька днів. Майдан уже був не той: алкашня, бійки. На кожному кроці збирали гроші родинам загиблих. Робили це ті, хто недавно на центральній площі пропонували зробити фото з голубами.
23 лютого пішов у лікарню провідати "Пегаса". Тут дзвонить брат Гриць. Скидаю, а він знову набирає. Таки відповів: "Я зайнятий! Говорити не можу". Він закричав: "Ти хоч скажи, чи живий?!" Я сів. Згадав, що нікому з рідних не дзвонив. Говорив із братом і плакав. Зателефонував мамі й другому брату. Адреналін відійшов.
8 
35413
Коментарі