Я не прихильник наркотиків, хоча половина моїх книжок – про них.

Література допомагає людині добудувати частину особистості, якої в неї немає. Якби в нас були всі гвинтики на місцях, нам не були би цікаві ні Оноре де Бальзак, ні Оксана Забужко.

Коли мав 8 років, у новорічну ніч батьки пішли спати й залишили на столі шампанське. Накуштувався так, що отруївся. Відтоді навіть запах алкоголю мені неприємний.

У 16 підписав перший контракт. Видавництво зосереджувало довкола себе львівську та київську богему дев'яностих. Останнім пунктом договору прописали принести пляшку хорошого коньяку й розпити з видавцями. Я приніс, але не пив.

Гроші – це можливість змащувати коліщата життя.

 

Якщо робиш щось погане, почуваєшся однаково паскудно – незалежно від того, чи ти зробив це за мільйон, чи за 2 тисячі гривень.

Маю великий досвід внутрішнього та зовнішнього бунту – у школі, ліцеї, університеті, сучукрліті. Жив рік на Синаї, де бунтував внутрішньо. Після цього зрозумів: пора зав'язувати.

Якщо людина в конфлікті не розуміє доводів, то, можливо, зрозуміє емоції. Якщо ж і вони не працюють, у мене закінчується арсенал. Я не вмію переконувати силою.

Внутрішня свобода – це вибір, як реагувати на події.

Почуваюся в боргу перед життям. Мені багато щастило.

Боюся забути Бога. Опинитися в замкнутому темному просторі матерії. Філософ Мартін Гайдеґґер писав про "ніщо" як основу світобудови. Так от, це "ніщо" мені глибоко несимпатичне. Я не хотів би з ним мати справу – ні в цьому світі, ні в тамтому.

Раніше приходила думка стати відлюдником. Але бути відповідальним тут, де я зараз, значно складніше.

Аскетом бути легше, ніж собою.

Життя – це відповідь на наші запитання до Бога. Живучи його, доходимо до тямок, про що ж ми в Нього запитували.

Мріяв стати таким письменником, як Стівен Кінґ. Із Тарасом Шевченком не зміг би навіть по-путньому поговорити. Нездоланний культурний розрив.

Твори для мене – не дітища, а дітки.

У стосунках не вірю в безперервний потік ендорфінів, який б'є, ніби струмінь зі шланга. Вірю в близькість душ, але й це певний аванс. Хіба близька людина не зробить тобі боляче? Та сто разів! Кохання – це не очікування від іншого задоволення, це твій власний рух назустріч іншій людині. Стосунки наповнюються сенсом, коли починаєш віддавати, а не брати.

Перше серйозне кохання? Я вчився в 10-му класі. Вона була геть не готова до моєї уваги дев'ятикласниця. А мені все зі­йшлося на ній. І музика раптом зазвучала ніби про неї, і в осінніх вечорах з'явилося щось багатозначне. А ці ночі, коли робиш домашки з фізики, вихиляєшся з вікна, щоб подихати свіжим повітрям, і розумієш, що вся ніч наповнена нею, і вона з неба на тебе дивиться велетенським обличчям. Навіть спати не можеш, вар'юєш повністю. Це таке щастя. Обпікаюче.

Із дружиною спершу було заочне знайомство. Вона прочитала про мене в газеті. Так склалося, що я також читав про неї в газеті. А потім ми зустрілися на фестивалі.

У чоловіка є моменти, коли все його існування зводиться до єдиної ролі, єдиного вчинку, слів, які мусиш сказати. Це не просто випити кави, поговорити про щось. Вагомі речі відбуваються. І тоді ти збираєшся під шкіру, під цю покрову себе, щоб бути максимально собою. Це лячно, але в ці моменти ти і стаєш чоловіком.

Люблю дружину за те, що з нею можу бути собою. Не потрібно себе якось обрізати, вона вміщає мене цілого. Має внутрішню широту серця й душі, щоб жити з письменником із такою непростою біографією. На перший погляд, це романтично. Але не кожна таке витримає. У дружини прекрасне почуття гумору. Думаю, це їй допомагає зі мною.

Як пуританин української літератури, я за секс після шлюбу. Але прийшов до цього не одразу.

Жінкам подобаються письменники. Але я – патологічний однолюб.

У людях мене відштовхує егоїзм. Тому що б'є по моєму власному егоїзму.

Майже ніколи ми не плачемо за іншими. Здебільшого – з жалю до себе.

Можу провести каральні заходи стосовно людини, щоб вона зрозуміла: не можна так поводитися. Але після цього пробачу й дам ще один шанс.

Заможні люди починають займатися дурницями, бо не ­бачать невидимої сторони життя.

Не знаю, чи входжу в українську літературну тусівку, бо не знаю, чи вона є. Термін "тусівка" для мене набуває негативного відтінку, коли за цим немає творчої мети. Зрештою, я завжди був ковбоєм-одинаком.

Гнівно сприймаю, коли кажуть, що ранній Дереш писав краще, ніж пізній. Письменник – як дружина Лота, не має права озиратися, щоб не перетворитися на соляний стовп. Все костеніє, льодяніє. Ось – ранній Дереш стоїть, можете прийти й подивитися. Все в порядку.

Найкраще жити там, де добрі люди.

Щастя – коли не вигадуєш, де тобі буде краще, а намагаєшся зрозуміти, чому тобі потрібно бути саме тут.

Довіряю життю. Намагаюся розуміти його і завдання, яке мені ставить. Тоді з'являються ресурси, щоб жити наповнено.

Насильство – це заборона іншому відрізнятися від тебе.

Революційні зміни дають лише погіршення. Я за поступовість.

Коли підіймаєшся на вершину, щось усередині тебе чітко говорить, що так добре тепер буде завжди. Ти цього заслужив, і от, нарешті, віднині й навіки ти тут. Нічого подібного.

Старався сторонитися слави. Але щойно пік її минув, примирився з нею.

Я не "понтовий чувак". Радше "реальний пісатєль". Кодекс хіпоблуда і неформала завжди тримав мене подалі від понтів. Досі почуваюся маргіналом.

Списатися не боюся. Уже пройшов через цей страх. Це не гарантує, що не стикнуся з ним знову. Але тепер знаю: якщо це вікно зачиниться, відчиниться інше, значно більше.

×