Цього разу таксист був трохи незвичний - сивий, патлатий, у смішному кепі, зморшкуватий і рідкозубий. В американському фільмі міг би зіграти бомжа, у французькому - дивака-анархіста, e російському - інженера на пенсії. Та й біла "Волга" видалася мені цілком характерною: вщент вим'ятою та до критичної межі торохкітливою. "Добре, що такий доходяга хоч трохи заробить", - подумав я, коли ми вирушили з летовища.
На першому світлофорі таксист додав гучності радіо. Передавали "Скорпіонз". Не встиг я й подумати: "І добре, що не вічна попсня", як він прокоментував: "От молодці Радіо "Рокс"! Нарешті маю що слухати". Далі дізнався від нього, що недавно крутили перший альбом "Лед Зеппелін". "1959-й рік! - кричав водій. - Уявляєте?" "Перший "Лед Зеппелін"? - перепитав я. - Тоді не 1959-й, а 1969-й". "Точно, - виправився, - 1969-й. А крім того, в них можна навіть "Юрай Гіп" почути". Я сказав, що це фантастично.
На другому світлофорі згадав альбом Тухманова "По волне моей памяти": "Чули про такий?" "Як можна було не чути? - відповів я. - Ми саме закінчували школу, 10-й клас". (Усі композиції я знав напам'ять. Одне з оркестрових місць було цілком пристойно "злизано" з Елтона Джона. Від цього пісні подобалися ще більше.)
"Так і я ж тоді закінчував школу!" - повідомив таксист. Хоча, сідаючи до його машини біля летовища, я бачив його старшим за себе років так на 15.
Далі все пішло ще безпосередніше. "А "Діп Перпл"?" - запитав він. - "А "Кріденс"?" - парирував я. - "У "Кріденсів" кожну пісню можна було й самому наспівати, - слушно зауважив водій. - Чого ніколи не скажеш про "Емерсон, Лейк енд Палмер". "Або про "Кінґ Крімзон", - не підвів я його очікувань. Він дуже енергійно закивав головою.
Тоді якщо мав у кишені десятку, міг сміливо запрошувати подругу в кафе, після цього ще й додому її відвезти на таксі, і на завтра на "опохміл" залишалося
Відтак розмова поточилася в бік якості звуку. "Вони ж, молоді, навіть уже не шарять, що таке справжній звук! - говорив таксист. - От я тиждень тому здмухнув пилюку з "Мейд ін Джепен", подвійного, і поставив на старий добрий "Амфітон". А діти аж пришизіли: "Пап, ет чьо за звук такой, шо нас аж калбасіт, а?" Там же в колонках чутно навіть, як ударник ("Іан Пейс", - уточнив я.) паличками легесенько доторкається тарілок. Де на цих компактах таке почуєш?" - "Не почуєш, - погодився я. - Там звук плаский, спресований. А вініл - то вініл". "У нас тут, у Львові, тоді все це варилося, будь-який диск, причому новесенький", - розповідав він. "120 рублів за "Мейд ін Джепен" подвійний, - пригадалося мені, - ціла зарплата молодого інженера".
Він не мав що заперечити, але виступив на підтримку рубля: "Тоді якщо мав у кишені десятку, міг сміливо запрошувати подругу в кафе. Після цього ще й додому її відвезти на таксі, і на завтра на опохміл залишалося", - згадав. Як на мене, з усього ряду дещо випадав саме "опохміл", якщо він і справді мав місце наступного ранку.
Наприкінці ми ще встигли вшанувати джинси - "левіси" та "врангелі", оті темно-сині, що з кожним пранням ставали все красивішими від поступового линяння на згинах. "А котон там був такий, - навіяв мені забуте слово, - що їх можна було просто поставити на підлогу, і вони стояли, пам'ятаєте?"
Виходячи з машини, я дав йому значно більше, ніж показав лічильник. "Тепер багато хто жалкує за тими часами, - сказав він, подаючи мої речі з багажника. - А я зовсім не шкодую, бо нічого в них хорошого не було. Тільки музика, яку ми слухали, була хороша".
Я і в цьому з ним погодився. Музика завжди краща за свої часи.
8 
35413
Коментарі