Я – російськомовний єврей. Але почуваюся українцем. Сини здебільшого спілкуються українською та англійською.
Завжди маю відмазку. Я ж творча людина.
Усі мої родичі виїхали за кордон. Але ж мусив хоч один Гендін залишитися в Україні. Так вийшло, що це я.
Ріс у комунальній квартирі в центрі Дніпра. Жили дев'ять сімей, сім із них – єврейські. Там уперше почув, що я – жид. Там навчився брехати і зрозумів, як це незручно. Будинок знесли. Тепер на тому місці все інакше.
Батько – доцент університету. Дід був більшовиком. Тому я – Євген Марксович. Мати – пізня та єдина професорська донька з Києва. За два дні до приходу німців її батьки евакуювалися. Кілька днів їхали потягом на Урал. Потрапляли під бомбардування. Найбільше в її розповідях мене лякало, як на коротких зупинках усі вискакували з потяга і справляли нужду. Жінки, чоловіки, діти – всі разом.
Від батька в мене тембр голосу й почуття гумору. Від матері – музичний слух.
КВН – це був квиток у життя. Коли наша команда розгромила збірну Московського університету і це показали по телебаченню, мене почали впізнавати на вулиці. З часом хобі перетворилося на заробіток. Тепер мене ковбасить від цих трьох букв. Бо це попсово, пройдений етап. Зрештою, це радянське й російське.
Бути батьками – велика, але жорстока й невдячна справа. Лише з віком приходить розуміння, що ніхто, крім батьків, не любить так безкорисливо.
Я – людина відчуттів, а не знань.
Останні два роки – прийняття класичної музики. Доти її не слухав. А зараз це просто моя наркота.
Я – обережний єврей-агностик. Але не атеїст. Завжди є вікно можливостей. Віконечко. А раптом після смерті перероджуся на шовкопряда, який принесе користь людству?
У релігії все зводиться до пошуку сенсу. Або визнання, що його немає, і відчуття неймовірного щастя від цього факту.
Іноді заздрю віруючим. У них є певна опора, бетон. Якби ж релігія залишалася тільки культурологічним феноменом. Але ж вона лізе в життя й у певному сенсі звужує людину.
Мені близький екзистенціалізм і Камю з його "Справжня свобода починається по той бік відчаю". Іноді почуваюся, як десяток Камю.
Самотність може заскочити будь-де – у супермаркеті, в ліжку, коли ти сам або не сам. Але є побут. І внутрішній простір заповнюється відчуттями. Кажу Самотності: "Відійди, будь ласка, в коридор, у вітальню. Сходи попісяй. Бо Гендін зараз має роботу. Врешті, у Гендіна дедлайн". Отак сидить собі Самотність у туалеті, чекає, доки залагоджу справи. Але ж мені теж у туалет захочеться. І там ми знову зустрічаємось.
Раніше записував думки на шматках паперу, які постійно губилися. Щоб зібрати все докупи, Цукерберг створив для мене Facebook. Це мій щоденник. Тут я справжній.
Знаю, як написати пост, що збере тисячу лайків. Але все менше хочу цього. Це як стосунки з жінками. Коли ти юний, не знаєш, яку тональність голосу включити. Пробуєш один регістр, другий. А коли знаєш механізми, хочеться чогось більшого, ніж користуватися 50 правилами зачарування.
Народився, жив, дав потомство, помер, тебе закопали, а тоді з'їли черви – це ж так вузько. Та, якщо тебе створив Бог для певної місії, це теж певний Фордівський конвеєр. Після виру життя потрапляєш у рай чи в пекло, як вирішить товариш Петро, не Порошенко. Перед тим мусиш відпахати як молодий спеціаліст у чистилищі.
Хочу, аби все, що роблю, було справжнє і не підганялося під кліше. Тому більшу частину життя не розумію, що зі мною коїться.
Ментально я – пацан. Ніколи не заморочувався. Торік у листопаді виповнилося 60. Багато читачів у Facebook були здивовані моїм віком. Це змусило замислитися. Було так багато, але так мало почалося. Відчуття, що досі тренуюся. Розминаюся перед вправами з гантелями життя.
Цікаво прикинутися мертвим і подивитися, хто як відреагує. Я записав би всіх присутніх на моєму похороні. А от та прийшла би? Чи ота, котру образив ще за Брежнєва і яка сказала, що не хоче мене більше бачити?
Якщо й думаю про свою смерть, то тільки очима близьких. Дружини, дітей, друзів. Як вони зможуть без мене?
Робити з мого праху сапфір – занадто пафосно. Нехай ним краще удобрять землю, на якій виросте канабіс. А потім влаштують конкурс: хто зробить щось хороше для людства, зможе викурити Гендіна.
З наркотиками треба бути обережним. Заглянути по той бік – цікаво. Застрянути там – страшно. Я не коловся. Але щось з'їсти, покурити, понюхати – чому б і ні? Я бачив буйних алкоголіків, але ніколи не бачив буйних обкурених. Розумний легалайз – це інструмент, який одночасно несе задоволення людям і прибуток державі. Колись ми до цього прийдемо.
Не люблю бути на сцені. Вона змушує лицедіяти.
Поезія є для молодих і старих. Вона потребує вогню, високої ноти.
У Василя Стуса складна українська, не все розумію. Але такого махрового, густого екзистенціалізму, як у нього, не зустрічав більше ніде. Навіть у Рільке. Це великий пласт і біль. Живіший, ніж усі живі.
Якби кілька років тому мене запитали, скільки триватиме перехідний період у державі, відповів би: років сім-вісім. Останні події можуть відсунути його ще на стільки ж.
Україна зшита зі шматків. Це як розпад атома – може використовуватись у мирних цілях. А якщо розбурхати – смертельна зброя.
Історія – це минуле. А ходити по кістках – порізати ноги. Це не означає, що його потрібно забути. Але ним уже задовбали. Це шлях у нікуди. Ми нікому нічого не доведемо. Минуле потрібно залишити при собі.
Гідність важливіша за будь-яку ідеологію. Революція гідності – вибух проти жлобства. Люди не хотіли бути бидлом у стійлі.
Є національні види спорту: у канадців – хокей, у англійців – футбол. А ми весь час робимо крок до розвитку, а потім два назад. Із граніту – в багнюку і знову на граніт. Це наша національна ірраціональна зірка. Для когось п'ятикутна, для когось – шести-, а для когось – безкінечна.
Хочеться зібратися разом. Але невже щоразу для цього нам потрібен складний час? Не хочу ще одного Майдану, який підтримаю.
Здоров'я Путіну не бажаю. Але не маю ілюзій про зміни на краще після його смерті. Хай спочатку здрисне з цієї планети. Тоді подивимося, чи отримаємо шанс.
Володимира Зеленського знаю понад 20 років. Він винен мені тисячу гривень. Як і всім пенсіонерам. Президент Зеленський винен пенсіонеру Гендіну тисячу. Не знаю, що тут шокує більше – "президент Зеленський" чи "пенсіонер Гендін".
Дніпро – моє місто, земля, планета. Моя слабкість і місце сили. Воно могло б розвиватися більше і краще. Зараз, наче під час ремонту, дратує. Але ж усе-таки ремонтується! Особливо у сфері культури.
Підлітком добряче попсував батькам нерви. Мої сини були спокійніші. Або майстерніше приховували свої пригоди.
Коли сказав молодшому: "Ну шо це таке, гуп-гуп-гуп? Зроби музику тихіше!" – піймав себе на думці, що постарів.
10 років працював у школі. Був єдиним на все місто бородатим учителем у джинсах. Учитель повинен добре знати предмет, не бути балаболом і популістом, любити й розуміти дітей. Іноді був учням замість батьків. Хлопцям допомагав у конфліктах. Дівчатам – коли хотіли робити аборт. Не від мене.
Мав багато пристрастей, знемоги духу, захоплень. Закохувався так само часто, як і в мене. Ну, може, трохи менше.
У 18 дивився західні фільми з любовними трикутниками. Заздрив. Думав, як кльово і цікаво, коли тебе люблять одразу дві жінки. Насправді такі трикутники – це жах.
Перший секс назвати сексом неможливо. Це був акт фізичного злиття. У 17 виступав грав у музичному колективі на танцях в гуртожитку торгово-економічного училища. Напився. Її звали Наталя.
Секс формує тебе як особистість. Пізнаєш себе й іншу людину.
Слабкість жінок – це їхня сила. Дає їм владу. Приваблює. А ще – ніжність. Як повітря у стосунках, як живильне середовище.
Без внутрішнього шарму краси не буде. Мені, будь ласка, і перше, і друге, можна без хліба.
Старший за Аліну на 9 років. Мені було 28, а їй 19, коли одружилися. Ми познайомились у студентському театрі "Юність". Два роки грали разом. У неї були стосунки, у мене. А потім, 8 березня, відбувся контакт. "Ми ходимо", – казала Аліна.
Ми з дружиною – сімейка гнилих лібералів. Освідчився в піонерському таборі, де був вихователем, а вона – вожатою. Сиділа в мене на колінах. Старша вожата вважала, що ми аморально поводимося перед дітьми. Раптом я ляпнув: "А давай одружимось?" І побралися.
Ми з Аліною зуміли зрозуміти налаштування одне одного.
Сімейне щастя закладене в характері та інтелекті людини. У вмінні зупинитися, коли здавалося б, уже все. Подолати буденність, пробачити, згаснути після того, як вибухнув.
Друг і дружина – однокореневі слова. Ми – два цілих, які складаються в одне велике.
Осмислене батьківство з'явилося з першими словами сина. Тільки тоді зрозумів, що він – мій, і безмежно його полюбив. З молодшим було простіше. Мав досвід.
У пари повинні бути таємниці одне від одного і власний простір.
Ми не багаті й не бідні. Усі гроші тратимо на подорожі й освіту дітей. Ніколи не мали автомобіля, живемо у "хрущовці".
Боявся моменту, коли сини почнуть жити окремо. Залишилися з дружиною самі. Короткого замикання не сталося.
За ковбасою по 2,20 не сумую. А за молодістю – так.
Про найбожевільніший вчинок можуть говорити люди, які жили спокійно. Я робив багато безумних дрібниць, тому позбувся радості божевільного вчинку всього життя. Але щось таке зроблю на своє 72-річчя.
Колупатися в носі – погана звичка? Мені подобається, а дружині – ні.
Хочу позбутися ліні. А ще бракує терпіння. Не завжди розумію, що процес не менш важливий за результат.
2 
35413
Коментарі