Малюю, скільки себе пам'ятаю. Але ніколи не роблю цього без натхнення. То не рів копати. Буває, пів року не сідаю. А буває, за місяць – кілька полотен.

Усі народжуються однаковими. Успіху добиваються стараннями, роботою та допомогою людям.

Є люди, яким Бог дав особливий дар – знати більше. Вірю й у віщі сни. У тюрмі почав відстежувати їх, вчився трактувати. А ще вірю, що павуки живуть лише в тій хаті, де добрий господар.

6-річним став сиротою при живих батьках. Батько покинув сім'ю і поїхав у Молдову. Мати впала з другого поверху, зламала хребет, відтоді весь час була в лікарні. Виховувала мене бабця Текля, материна мати. Потім її посадили в тюрму – вкрала відро зерна. А мене босого повели в інтернат.

 

"Ласкаве теля дві корови ссе", – повторювала бабця. Тому я не бунтував, нікому нічого не доказував. Був добрий для всіх.

В інтернаті мені не було погано, але й не добре. Якось зовсім спогадів не маю з того часу. Можливо, рятувало, що я добре вчився і гарно малював.

Мені казали, що я – хлопець-рубаха. Міг дати собі раду в усьому.

Коли мати одужала, їй було не до мене. Ще молода, влаштовувала життя. Як на старість почалися проблеми зі здоров'ям, піклувався про неї. Був ображений, але нічого не казав. Розмови нічого не змінили б. Зокрема й того факту, що вона – моя мати.

Якщо хочеш, щоб тебе поважали, потрібно поважати тих, хто біля тебе. І підлих, і порядних. Інакше в тому світі ніяк.

Не знаю ні що таке рай, ні що таке пекло. Та після смерті тіло тліє, а от дух може переродитися. Хто як жив, те й отримає.

Із дружиною познайомилися на танцях у парку. Мені було 18 років, їй – 15. Щойно вступила на хореографічний відділ училища культури і вперше прийшла на дискотеку. Побачив її і зрозумів: це моя доля. За три роки одружилися. До того часу мені набридло жити самому.

Очолював комісійну дирекцію райсоюзу. Пішов на підвищення. На моє місце поставили заступницю. Жінка була інтересна. Ходила вагітна, а розповідала, що в неї кіста – щоб не втратити посади. За три місяці в неї виявили нестачу на 75 тисяч рублів, 20 тонн м'яса. Потім помітили брак горілки. Але вона саме народила дитину, четверту – і все повісили на мене. "Міша, білими нитками по чорному костюмі тобі шиють" – казали товариші.

У Чортківському СІЗО провів 17 місяців. Двічі вертали з теребовлянського суду в СІЗО, бо люди виходили на мій захист. Судили в Тернополі 15 грудня 1983-го. Дали 10 років. Думав, живим додому не повернуся.

Усі, хто мене підставив, повмирали.

У тюрмі був "мужиком" (на тюремному жаргоні – люди, які потрапили до в'язниці випадково, після відбуття терміну планують повернутися до нормального життя, не претендують на неформальну владу, але і не співпрацюють з ­адміністрацією. – Країна). Робив надгробки, і так час минав. Хоч тягнувся він неймовірно довго.

Тюрма не може виправити людину.

За ґратами особистість оголюється. Видно, хто є хто насправді. Найкращих, хто був зі мною, намалював. Портрети зберігаю. Що з ними, де вони, не знаю.

Дружина пройшла зі мною все пекло. Була на судах. Приїжджала на "свіданку" – раз у рік на три дні. Щотижня писав їй два-три листи. Відповідала. Зберігаю їх.

Мені казали, що дружина гуляла, доки був у тюрмі. Одного разу так допекли, що поліз битися. Вона вірила, що я не винний. То як я можу не вірити їй?

Пообіцяв собі, що ніколи не покину дружини й сина. Я був сиротою і не хотів, щоб Ігор відчув, що це таке.

Любити можна борщ, сало, карти. А кохати – лише жінку.

Якщо виговоришся, викричишся – стає легше. Але не тому, на кого ти зігнав злість. Енергію, що виникає з конфліктів, краще випускати в роботу.

Дружина – це перш за все мати мого сина. Так і називаю її – мамусічка.

Страшно було вперше брати сина на руки. Дивився на його пальчики. Таке крихітне і делікатне створіння. Важко було відпускати, коли він підріс. Я міг ходити по дому, по двору, пильнувати, коли повертається та коли йде. Хотів би, щоб він досі жив із нами.

"Міша, уяви, що сина немає", – казала знаюча жінка. Думав, верзе казна-що. Але послухався і відпустив. З того часу в Ігоря все почало складатися добре.

Батьки мають гордитися дітьми. Лише так будуть щасливі. Мій син – красень, найкращий. На Рассела Кроу схожий.

У кожного є талант і призначення. Можемо про них ніколи й не дізнатися. Або довідаємося, коли вже пізно.

В Україні гроші лежать на землі. Потрібно навчитися їх збирати. І вкладати в щось, допомагати іншим.

Син просив позичити трохи коштів. Сказав йому, що відкладаю на старість чи на смерть. "Коли ти помреш, то буде вже моя гризота", – відповів мені.

Здоров'я – це ще не все. А от все без здоров'я – ніщо.

Пам'ятаю, як із хлопцями рубали та закопували піонерські галстуки. Очі виколював Леніну на листівках. За таке могли донести. За Союзом плачуть ті, хто не хоче нічого робити й думати головою. Тоді не було такого поняття, як відповідальність. От тобі школа, університет, робота. Та яка то була робота? Вдаєш, ніби працюєш, а сам халтуриш, як можеш. Наприкінці місяця – получка.

Українцям треба навчитися давати здачу. Бо бумеранга для ворогів, про який так часто говорять, можна й не дочекатися.

Мене важко розізлити. Але коли злюся – то страшна сила. Запалююся і не згасаю.

Росіяни 300 років нам "брати". Все більші і більші. Старші і старші. Але ж Теребовля стояла вже тоді, коли Москви й у планах не було!

Росія нічого свого не має. Не люблять працювати, все крадуть і відбирають в інших. Гоголь – наш письменник, Рєпін – наш художник, Чайковський – родом з України. А ти доведи це росіянину.

Який найкращий день? Сьогодні. Бо завтра не знати, чи настане.

×