Як створювали в селі колгосп, корів і зерно забирали в багатших людей, які жили на хуторах. Була там яка сумочка пшениці чи ячменю – виносили. У нас коняку Марульку відібрали. Я із сестрою ходила до неї в колгосп. Ще моя мама ткала коври, то позабирали, шо лучше.
Люди почали ховати все, заривати. Ходили із шампурами штиркали землю. Знаходили й відбирали, щоб з голоду люди вмирали. Всі знали, що в одного дядька гроші були. Закопав їх і поставив собачу будку. Приходять і його пацана малого питають: "Іване, не бачив, де батько гроші заховав?" А він: "У собаки під хвостом". А вони думають, шо це дитина шось меле. Засміялися та й пішли.
Батько управляв кіньми в колгоспі. Було четверо чи п'ятеро. Не мали чого їм їсти дати. За хвоста піднімав, шоб кінь водички попив. Здихає кінь – і батька мого беруть осудити. Мама і нас троє дівчат ходили на суд. Три года дали через то, шо коняка з голоду здохла. Потім шось передумали й випустили.
В тюрмі спав на цементі, простудився і прийшов відтілля больний. Дали роботу об'єждчиком. Ходили люди шось вкрасти для себе на полі, то він ганяв.
Якось батько десь у колгоспі упав на гвіздок і пробив плечі. То я його так найкраще й запам'ятала, шо лежав покойним. Яму викопали, а немає з чого труни зробити. То зробили ящик, спід – із палок, тряпками накрили і його положили. Опустили в яму, а зверху п'ять чоловік укинули так, як собак.
Масово люди мерли. У хаті лежали чи тиждень, чи п'ять, чи більше. Ніхто не заходив, ніхто не клопотався, де ж це Іван дівся, де це там Роман. Ото лежать, пока хтось нечайно не загляне. Кладовища в городах робили. Ніхто ніколи не приходив туди, бо нікому було.
Шо там тарілочки чи ополоничок супу дадуть у колгоспі. Чи галушки. То пирій їли, молочай, інші трави.
Один дядько, видно, вже помішався від того голоду. Прийшов до нас. Батьки десь на роботі, а ми на печі сиділи. Зайшов і до мисника лізе. Чіпляється за те й обірвав полиці. Шукав шось їсти, а шо в нас їсти? Немає нічого.
4 
35413
Коментарі