Люди на війні ні чорта не здобувають. Натомість отримують купу шкідливих навичок: не думати про завтрашній день, не турбуватися про заробітки і продуктивність праці. На війні за тебе все вирішують. Армія взуває, вдягає, годує. Треба подбати, аби було де вмитись, що курити і про свою зброю. Це розхолоджує.
Діти – це важко. Жінці вони реально заважають. Напряжно, немає часу, морочать голову, для неї це кінець кар'єри. Але ви все одно їх захочете.
Не хочу, щоб мене ховали на кладовищі. Щоб мої діти були змушені ходити на гробки і фарбувати ограду, чи купувати гранітний пам'ятник. Спалили, розвіяли. Хоч над Дніпром, хоч над Донцем.
Коли всім хріново і страшно – приклад має давати командир.
Бойова робота була така: кулемет, який не можна закопати. Моя позиція – край асфальту. Потім спуск і луки. Лісосмуга, дачі й позиції сепарів. Солдатів ховав в окоп. Снаряди були 1954 року, диміли як чорт. Коли стріляєш – у приціл нічого не видно. Мав стояти збоку. Кричав: вліво-вправо, вище-нижче. Не було можливості заховатись. Міна прилетіла за 4 метри. Не розірвалася – застряла в асфальті. Значить, у нас на цій землі ще є завдання.
Брехня – це приниження.
Сварять Порошенка, бо погано делегує свої повноваження. А я його розумію. Якщо щось треба нести, то роблю це сам. Коли відчуваю, що занадто важко, – думаю, як розділити, щоб діяти ефективніше. Але перша думка: зробити самому.
Не хочу зобов'язувати дітей мене доглядати. Дехто вважає, що народжують, аби їм забезпечили старість. Це погана ідея. Як випускати на волю птаха і зв'язувати йому крила.
Час – це цінність. Пам'ятаючи, що втрачаєш щось цінне, не розслабишся. Але людина не може бути постійно напружена. Тому ми всі забуваємо про цінність часу.
Недомовка – не брехня. Не завжди від сказаної правди є користь.
Плакав, коли зрозумів, що батьки одне одного любили. Родичі вважали, що разом вони жили вимушено. Тато неправильно поводився щодо матері. Вона в ніч, коли відійшла, весь час гукала його. А потім він взяв і вмер. Не схотів без неї жити.
Людей прощаю багато разів. Навіть зрадників і перезрадників. Важливо, з якими намірами вони це робили. Людина може погано вчинити, бажаючи хорошого.
Усе нам дається для досвіду.
Дітям не можна дозволяти завжди залишатися дітьми. Хоч би як їх любили, треба казати про неприємне. Хочу передати свій досвід і захистити. Але не відсторонити. Вони все мають проходити самі.
Щастя – коли хочеш. Суперщастя – коли ще щось і вийшло.
Зрозумів: що краще працюю в податковій, то гірше економіці. Ми вбивали її основу – малий і середній бізнес. Душили штрафами, грабували і забирали все, що можна. А люди при великих посадах, грошах і зв'язках багатіли. Задоволення від роботи не було. Звільнився. Знав, що в місті можу будь-кому спокійно в очі подивитися.
Не називаю жодну людину другом. Це поняття в категорії абсолюту. В реальності не зустрічається.
Маю чимало принципів. Вони з'являються від розуміння того, що буду вмирати. А це той іспит, який провалити не хочеться.
Колись боявся бути немічним. Потім зрозумів, що людина в будь-якому фізичному стані може дати користь світу. Мій батько вмирав. Інвалід, сили нема. Я його вмовляв: "Ти не маєш права. Тобі важко й інколи навіть принизливо. Але ти маєш онуків, дітей – ділись досвідом, передавай інформацію, роби що-небудь". Він мене не зрозумів. Не схотів зрозуміти.
Не відчуваю свою самість. Є предки, на яких оглядаюся. Не можу зрадити їх і стати малоросом. Не можу розтратити інтелект, скотитись. Не маю зганьбити дітей. Я – українець, співвідповідальний за цю націю.
З дитинства був ідеалістом. Призначили комсоргом. Вирішив, що даною мені владою маю щось зробити для школи. Щоосені збирали кукурудзу, яблука, буряки. Колгосп платив. Потім учні "добровільно" здавали гроші на ремонт школи – і їх розкрадали. Організував кампанію, проголосували, зібрали підписи. На зароблені гроші купили апаратуру для дискотеки. Директор був незадоволений. Тому я не отримав золотої медалі.
В юності хотів стати красивим "бездельником" – одягати білу форму, мати кортик і ходити в плавання на кораблях. Не знав, що треба буде доносити, писати доповідні. Та врешті у вступі мені відмовили. Офіційна причина: бо не мав одного зуба. Потім працівник військкомату сказав, що я – неблагонадійний. Пам'ятаю в анкеті було питання: "Укажите места захоронения ваших родственников по обеим линиям женщин и мужчин в четырех поколениях". У мене частина родини розкуркулена, репресована. Де могили – не знаю. А вони, можливо, знали.
Держслужба – штука корисна. Це знання законодавства, документообігу, правил функціонування держави та її органів, того, як взаємодіють структури. Доробився до посад, які ще могли роздавати безкоштовно. Далі – вже ні.
2014-го під час окупації Донбасу вночі вивіз сім'ю з Костянтинівки. Знав, як об'їхати сепарські блокпости. У Новомосковську на Дніпропетровщині мені подзвонили. Сказали, що по нас приходили.
До більшовицького перевороту в моєму селі були бібліотека, двоповерхова школа, ремісниче училище й аматорський театр. І це – на тисячу людей. Усі мої родичі грали на інструментах. Майже всі – акордеоністи. Дядько малював, прадід вірші писав. А потім не було жодної родини, де хтось не сидів у тюрмі. Це вважали за честь. Щоб вирватися з Донбасу, треба впертість, стрижень.
Воювати довго не брали, бо з Донбасу. Потім на військкомати прийшли рознарядки на зенітників. А це не дуже поширена професія. Так і потрапив у Луганськ.
Сина не хотів. Не знаю, як би його виховував. Прийду, посварюся, порозказую теорію процесів. Все виховання лежить на дружині.
Люблю футбол. Уболівав за "Шахтар", доки його президент Палкін не без участі Ахметова не почав будувати совковий фетиш і щемити українських фанатів. Донецький клуб зіграв величезну роль у тому, що в нас з'явилася "русская весна". У мене виникла відраза. Перестав уболівати. Однак перекинутись на "Динамо" так і не зміг.
Сільське життя жорстке. Тобі кажуть: тут 150 кролів. Навіть не пояснюють, що з ними робити. Маєш знати. А ще корова, свині, кури, кінь, город, картопля, косить-возить. Для навчання лишаються глибокий вечір і ніч. А ще хочеш читати. Батьки сварять, а ти під ковдрою з батарейкою і лампочкою, бо ліхтарика не було. Читаєш "Мандрівку на Нову Гвінею" Миклухо-Маклая.
Не вбив жодної тварини. Хоч можу оббілувати, як професійний м'ясник.
Війна – це не лише вчорашній день і сьогоднішній. Із такими сусідами впевненості не буде ніколи. Викину все, але військове спорядження залишу. І зброю.
Ішов на війну – закурив. До того палив 16 років. Потім на вісім покинув. На війні куриш, бо тебе можуть убити. Тому здоровий спосіб життя – ні про що. А вернувся і думаєш: треба працювати, мусиш бути здоровим.
Є різниця між донецькими і недонецькими. Ми виросли на кримінальній субкультурі. Причому старорежимній. Зрада – це смертний гріх. Як і доноси. Ця система понять згубна для обивателя. Затягує, вибудовує за нього соціальні зв'язки, ставлення до сім'ї. Формує стосунки чоловіка й жінки. Вирватися звідти складно. Вдається не всім.
Вмирати треба не з речами, не з фотографіями, диванами чи коврами. Вмирати треба з переліком зроблених справ і чистою душею. Коли можеш сказати собі: не вийшло, але я старався.
Коли йшов на війну – смерть продумав. Поговорили з дружиною. Не одразу. Довгенько мовчали. Кажу, пішли покуримо. Вийшли на балкон. Говорю, історія може піти не туди. Якщо так станеться, маєш зробити те і те. Аж до того часу, поки молодша дочка закінчить школу. Склав фінансовий план на випадок, якщо мене вб'ють. Друзі кажуть: дурний. А я ж із того світу не розкажу, як їй викрутитися.
Найгостріший момент на війні був, коли поклав у кишеню гранати. Я їх ненавиджу, та й кидати не вмію толком. Взяв, бо потрапити в полон – не варіант.
Усі наші біди в тому, що не мали державності. Були колонією. Є купа людей, які не мають у системі цінностей державу й державність. Вони себе не ототожнюють з Україною.
Якщо маєте взаємний потяг, ще й дивитесь в один бік по життю – відсотків 99, що й помрете десь разом.
"Любити" означає "стати одним організмом". Ми з дружиною навіть хворіємо однаково. Знаю, що вона мене не кине за будь-яких розкладів. Вона може в когось закохатися, можу я. Але ніхто з нас не залишить другого без допомоги. Це міцніше за кохання.
Дружина – вже не людина, а міф. На неї накручено 27 років спільного життя і троє дітей. Я вірю в неї.
Україну люблять, але не задумуються – чому. Кругом срач, люди рукожопі, вічно гриземося між собою, незалежність ніяк не відстоїмо. Українство – ірраціональне почуття. Легко любити Швецію, бо там комфортно жити, чи Голландію, бо цікаво. Але я їх не люблю.
Першу дитину – був студентом, контрольні-курсові – не помітив. Другу дитину – робота – не помітив. Тільки з третьою зрозумів, що у мене є діти. Ми не займались плановим зачаттям. Але були не проти, щоб вони з'явилися на світ. Потім стукнуло по 40. Старша дочка народжувати не хотіла. З дружиною проконсультувалися з лікарями – ті дозволили. Я її забрав у спортзал, щоб підготувати організм до пологів. І жінка завагітніла. Третю дитину народили, бо хотіли про когось турбуватися. У нашому віці у всіх вже є онуки.
Світ справедливий. Маємо те, на що заслуговуємо. Завжди.
Коментарі