У четверту суботу листопада в Україні щороку вшановують загиблих від голоду.

Три штучні голоди пережив наш народ за радянської влади. Під час Голодомору 1932–1933 років загинули понад 7 мільйонів українців на території УСРР та 3 мільйони за її межами – на Кубані, Північному Кавказі, Нижньому Поволжі та в Казахстані. Керівництво СРСР заперечувало масову смертність в Україні від голоду й відмовлялося від допомоги інших країн і діаспори. Це було продумане втілення злочину, відповідь на масові повстання українців проти політики Сталіна.

Від голоду 1921–1923 років померло 3,5 мільйона українців, 1946–1947 років – 1,5 мільйона.

Міжнародний благодійний фонд розвитку Меморіалу жертв Голодомору запустив платформу "Зерна правди", яка має на меті відродити пам'ять про кожного загиблого під час геноциду в 1932–1933 роках. Кожен ваш внесок на платформі відновлює пам'ять про одну жертву Голодомору. Імена закатованих голодом проростатимуть, як зернини, кожна з яких неповторна, мов мільйони людських життів.

До 88-х роковин трагедії Український інститут національної пам'яті проводить інформаційну кампанію "Діти – найвразливіші жертви геноциду". Закликає пам'ятати про знищення українців і шанувати тих, хто пережив трагедію.

"Майже 1,5 мільйона українців віком до 10 років загинули від штучного голоду. Щогодини 500 дітей помирали з голоду в червні 1933-го. А ті, хто вижив, стали носіями шокуючого досвіду та правди, яку десятиліттями приховувала радянська пропаганда. Їхні свідчення – невід'ємна складова пізнання Голодомору як одного з найжахливіших злочинів проти людства".

У День пам'яті жертв Голодомору, 28 листопада, о 16:00, долучіться до загальнонаціональної хвилини мовчання та акції "Запали свічку"

 

У Музеї Голодомору встановили незвичайний ліфт

– Ми – в зеленій зоні, яку кияни принципово берегли весь час. На неї поширюються всі обмеження, що діють в Україні. Тут буферна зона Києво-Печерської лаври, охороняється ЮНЕСКО. Комерційне й цивільне будівництво забороняється. Наш проєкт возили у штаб-квартиру організації в Париж. Для нас зробили виняток. Бо це меморіальний комплекс, пов'язаний із важким етапом історії країни, – розповідає керівник колективу архітекторів будівни­цтва Музею Голодомору 50-річний Андрій Миргородський.

Піднімає комір синього плаща, бо починає накрапати дощ. Зустрічаємося біля входу в музей. Відкриває велику синю парасольку. Запрошує ставати ближче до нього, щоб сховатися від негоди.

2006 року Андрій Миргородський зі скульптором Анатолієм Гайдамакою перемогли в міжнародному конкурсі проєктів Музею Голодомору. Запланували будівництво у дві черги. До першої входили меморіальний знак "Свіча пам'яті", Зала пам'яті, під нею – оглядовий майданчик та алея "чорних дощок". Все спорудили 2008-го. Друга черга – приміщення музею на 15 тис. кв. м. Її планують завершити до 2022 року.

Повз меморіальний знак Андрій Миргородський веде на будівництво. Біля приміщення музею триває часткова реконструкція – підпилюють і монтують гранітні плити навколо пандуса і спуску до алеї "чорних дощок".

– Внесли корективи відповідно до нових норм безбар'єрного середовища – пандуси, поручні, спеціальні знаки, – пояснює. – Також освітлення й елементи оздоблення потребують ремонту. Освіжили озеленення.

Підходимо до входу в шахту похилого ліфта. Це перша така конструкція в Україні. Його вже змонтували, але доробляють стіни та стелю. Майданчик перед ліфтом заставлений мішками з будматеріалами.

– Приходить багато літніх людей. Щоб зручно могли переміщатися від Зали пам'яті в майбутній музей, спроєктували таку споруду, – говорить Миргородський. – Хоча тут великий схил, тепер проїхати у візку можна від верхньої частини Печерська – з вулиці Мазепи, через музей, до Паркової дороги – берега Дніпра.

Алеєю спускаємося до будівлі музею. Біля неї стоїть бетонозмішувач. Працівниця років 45 в жовтогарячій касці й теплій куртці з написом "Ромекс-бетон" відкриває заглушку й набирає розчин у велику ємність. Чіпляє її до гака крана. Той переносить на споруду, де заливають дахове перекриття.

– Щоб не псувати краєвиду, я запропонував покрити дах газоном. Добре впишемося в паркову зону, – продовжує Миргородський. – Згори буде видно тільки зелений килим, жодного вентиляційного приладу, двигуна чи труби. Це вимога ЮНЕСКО – все ховаємо.

Центральний прохід ділить будівлю на дві частини. Мають чотири поверхи, сховані в землі.

– Звідси ліфтом і сходами відвідувачі спускатимуться на поверх "мінус 1". Там розміститься найбільша зала з експозицією, – показує велике приміщення, вилите з бетону. – Під ним – другий основний поверх "мінус 2". Із тимчасовими виставками, конференц-­залами, бібліотекою, кінозалом, навчальними класами, лабораторіями, сховищами. Найнижчий – технічний рівень. У ньому розмістимо обладнання для обігріву й вентиляції.

Музей матиме два головні входи.

– Цю особливість використаємо для створення цікавої експозиції, – каже Миргородський. – Дорогою від одного входу до другого розвиватимуться сюжет і картина приміщення. Архітектура підкреслить важливий зміст музею.

За будівлею видніється міст з оглядовим майданчиком і виступами. На них висадять клумби з хвойними кущами.

– З оглядового майданчика відвідувачі бачитимуть красиву, простору панораму на лівий берег Дніпра – як символічний образ України, що продовжує жити та розбудовуватися. Попри репресії та голод у радянські часи, змогла переродитися і стати молодою та енергійною країною, з оновленим містом і перспективами, – говорить Андрій Сергійович. – Якщо повертатися й рухатися від майданчика до будівлі музею, перед очима буде "Свіча пам'яті", що уособ­лює прагнення зберегти правду про минуле.

Кран піднімає ємність із розчином над центральним проходом музею. Будівельники просять відійти вбік. Опускають неподалік, перечіплюють на другий кран, він доставляє бетон на дах.

– Цього року ми завершили фундаменти і складну систему підпірних стін. Наступного плануємо побачити готове приміщення закладу. Тоді колеги візьмуться за створення експозиції.

Повз нас проходить кілька будівельників.

– Музей зводжу вперше, ще й за таким цікавим проєктом. Тут кожен поверх має різні параметри й елементи. Нічого не повторюється. Та ми справляємося, – розповідає Олександр, 23 роки. – Працюємо за будь якої погоди. Навіть за морозу, гріємо бетон і заливаємо.

– Почекай, я сам зараз зіллю! – гукає 45-річний Сергій Гоголь до жінки, яка набирає бетон із машини в ємність. Залила більше за норму. Кранівник піднімає ємність над машиною, Сергій підбігає і направляє сопло на отвір у діжці. Зливає туди частину.

– Про Голодомор зі школи знаю, книжки читав, – каже Сергій Гоголь. – В інтернеті зараз, буває, на новини натрапляю про визнання геноцидом, про пам'ятні заходи чи про знахідки того часу. Сюди часто делегації приїжджають великі. Дивляться й на будівництво. Турки недавно були.

Біля входу в музей стоїть будівельний вагон­чик із металопластиковими вікнами. Всередині – яскраве світло, на столах розкладені документи і креслення, над ними схилилося кілька чоловіків. Заходжу поцікавитися, скільки людей працює на спорудженні.

– Майже 180, – відповідає генпідрядник 43-річний Олександр Ісаєв. – Довго заливали стіни, бо висота приміщень до 12 метрів. Зараз більшість працює над перекриттям, яке тільки почали робити. В грудні плануємо завершити. Потім візьмемося за утеплення та гідроізоляцію. Там під газон маємо створити складну конструкцію. Не просто насипати на бетонну плиту землю й засіяти травою. Це так не працює. Воно помре за пів року. Потрібні система поливання і дренаж.

На вході до Зали пам'яті перевіряють наявність сертифіката про щеплення від коронавірусу. Всередині приглушене світло. На стіни проєктують ролик із розповіддю дівчинки про життя її сім'ї під час Голодомору. Як у них відбирали продукти й помирали рідні. Наприкінці закликає берегти власну державу, щоб таке не повторилося.

До десятка відвідувачів оглядає експонати в невеликих скляних вітринах кубічної форми. На підставках лежать книги зі списками загиблих під час Голомодору 1932–1933 років. Молода пара зупиняється біля документів. Жінка щось емоційно пояснює чоловікові.

– Я проводжу відпустку в Києві. Запланував відвідати Музей Голодомору, – говорить 32-річний Даніель Хеттун із Німеччини. Приїхав у гості до подруги. – Якось у ютюбі натрапив на ролик про трагедію українців. Раніше про неї не чув. Зацікавився й почав шукати інформацію в мережі. Побачив, що її неоднозначно викладають. Є країни, які визнають геноцид, а інші – ні. Музей сподобався. Екскурсовод англійською детально про все розповів – про причини й наслідки. Я отримав відповіді на всі запитання, що мене цікавили, – про географію, реакцію у світі. Був вражений, що звідси писали листи в Італію, Німеччину та Велику Британію про голод. Із експонатів найбільше запам'яталася срібна ложка, яку люди поміняли на продуктовий талон. За нього могли купити невелику кількість їжі.

Заступниця директора Музею Голодомору 36-річна Юлія Коцур розповіла, що першу експозицію в Залі пам'яті було важко сформувати. Мали лише речі часів Голодомору. Прямого стосунку до трагедії вони не мали. Працівники закладу їздили в експедиції. З них привозили експонати та історії, пов'язані з подіями 1932–1933 років.

– Ось ця хустка належала Парасці Хоменко із села Бакирівка – нині Охтирський район на Сумщині, – підводить до вітрини. – Їй подарував батько у 1920-х. Потім сім'ю назвали куркулями, забрали все й вигнали з хати. Мати встигла заховати хустку за пазуху доньці. Залишилася єдина згадка про колишнє заможне життя. Кілька разів хотіли обміняти хустку на харчі, але зберегли.

 

"Щороку в ці дні ми традиційно запалюємо свічку й поминаємо молитвою жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Та для вшанування пам'яті цьогоріч є ще один спосіб – допомогти втілитися в реальність першому у світі Музею Голодомору.

Пам'ять є цінністю для людей за будь-яких умов. Кожне покоління має свої труднощі – економічні, політичні, соціальні. Ніколи не буває ідеального, безхмарного часу для допомоги становленню культурних проєктів та збереження цієї пам'яті. Останні два роки були нелегкі. Попри цей виклик Українська держава фінансує й продовжує будувати Музей Голодомору. А тисячі українців з усіх куточків світу допомагають творити основну експозицію Музею, що зводиться на дніпровських схилах у Києві.

Це означає, що ця трагедія не забута. Люди почали розуміти її суть та наслідки. Про це свідчать соціологічні дослідження – понад 90 відсотків українців вважають Голодомор геноцидом. Якщо порівнювати стан суспільства 30 років тому і тепер, то бачимо значний поступ в усвідомленні й готовності відновити історичну справедливість.

Теми Голодомору боїться Росія. Вона протидіє іншим державам визнати факт геноциду українців і не засуджує злочинів комуністичного режиму. Навпаки – закрила архіви, що містять докази злочинів, реставрує культ Сталіна і продовжує переслідувати тих, хто говорить правду. Портрети організаторів та ідеологів Голодомору досі висять на стінах кремлівських кабінетів.

Визнання Голодомору геноцидом проти української нації позбавить Кремль можливості поширювати міфи на міжнародній арені та вбереже світ від повторення таких злочинів.

Музей Голодомору стане простором, де назавжди будуть збережені імена невинних жертв, закатованих голодом. Він буде місцем об'єднання всіх українців, які живуть тут і за кордоном, навколо потужного національного символу перемоги життя над смертю.

Зробіть свій внесок на платформі "Зерна правди" й допоможіть створити експозицію першого у світі Музею Голодомору. Він – це не лише пам'ять про загиблих, а й голоси тих, хто пам'ятає про цю трагедію", –

Іван ВАСЮНИК, 62 роки, голова наглядової ради Міжнародного благодійного фонду Музею Голодомору

×