Що, якби я багатий був? Що б із мене вийшло? Думаю, чортзна-що. Лежав би, лежебока.
Життя – що довга нива. Доки перейдеш – і поколешся, і поріжешся на гострій стерні.
Вся моя слава – Україна. Якби їй добра хоч на мачину зробив, то мені і була би слава, я більшої не хочу.
Де знайшов шану – там загубив спокій.
У мене одна думка – як би то нашу красну мову так високо підняти, як підняв її Шевченко в пісні. А чи я це зроблю, чи хто другий – для мене байдуже.
Писав я, пишу і буду писати тільки тоді, як є зайвий час, і через те, що це втішає мою душу. Як картьожника якого-небудь утішають карти, а п'яницю – горілка.
Писання – моя думка, моя надія, моя віра. Все оддам задля нього і тільки нього. Воно – моє багатство, моя слава. Хоч через нього слави-то я ніякої і не запобіг.
Кожна література, якщо вона хоче бути не мертва, а жива, має подавати тільки те, що дає саме життя.
Прозаїкові треба попрацювати і над віршами, щоб краще навчитися писати прозою. І добре пам'ятати – коли не піп, то й не микайся в ризи.
Я по натурі великий пунктуатор. До своїх творів усе мені здається, що не так. Через це і не приспішую: хай вилежиться та вистигне, як та овощ на деревині. Та ще й після того нехай пополежить, як те яблуко в льоху. Якщо отак вилежане візьмеш та прочитаєш знову, і воно здасться тобі смачним, то, певно, і другим буде до смаку. А як самому не смачне – то знову його положиш на вилежку.
У мене нетерплячий норов. Мені коли б сьогодні почав, сьогодні й скінчив. Скільки вже є початого та непокінченого! Так і валяється до слушного часу. А коли той час прийде – хто його знає? Скоріш море діжде погоди, чим моя робота – кінця.
Літом спека так мене розварює, що до роботи зовсім не годжуся.
Хто коли-небудь служив по фінансовій часті, той добре знає об тому гаспидському діжурстві. Сум і туга уриваються у твою душу. Холод і дубовий стіл, на котрому спиш або, краще, качаєшся цілу ніч, мучать твоє тіло.
Не живу я з людьми як слід, не поводжуся з ними. Лежу і лежу собі вдома, та влюбляюся в себе. Прокляте життя!
Гірко робиться згоджуватися з Бісмарком, що не право, а груба сила й кулак мають значення. А виходить, що так: як дужий – то тебе всякий і шанує. Ох, треба нам бути дужими – хоч духом дужими, щоб не пропасти.
Доки не знаєш добра у світі, то й лихо добром стає.
Теперішня наша неміч не є початком смерті. Ми хворіємо, недугуємо – а тільки Бог знає, які ще випадуть на нашу долю часи. Деякі народи були в гірших, ніж ми, обставинах. А настав час – і опинилися на сам перед поступового розвитку.
Наша мова – це одежа духу. Яскравий вираз того, що нас вражає, що ми почуваємо, про що думаємо-гадаємо. Того, що зовемо духом або душею.
Кажуть, краще було б, якби всі люди говорили однією мовою. Не треба було б затрачувати часу, щоб вивчитися чужим мовам. Чудні то бажання! Це все одно, як сказати: як добре було б, якби всі люди їли однакову їжу, носили однакову одежу. Чи буде хороша негрові та тепла одежа, що носить її цілу зиму й літо ескімос?
Тим наш світ і красний, що він неоднаковий. Тим і земля наша хороша, що вона порита то високими горами, то глибокими долинами, то всякою рослиною. Зробіть так, щоб усе рівно було, – і пропала її краса. Ви знудитеся від тієї рівнини й однаковості.
Є такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають. Зовуть їх за те щасливими.
Як подивишся на просте життя наших дідів і батьків, як порівняєш його з нашим, то те давнє життя здається і кращим, і розумнішим, ніж наше – поплутане всякими химерними витребеньками, швидке та нервозне. Не встигнемо ми зіп'ятися на ноги, як уже й постаріли. Не успіємо набратися сили та здоров'я, як уже й почали витрачувати їх на всякі витребеньки хворобливої думки.
Я ніде не зустрічав освіченої жінки. Вони все однакові – на слово вірять скоро. Тим і я до них не дуже охочий. Я люблю, щоб мої думки хто гудив, а жодна жінка не здатна на це. Так про що ж я буду говорити, коли у всім зі мною згодна?
Часто задумуюся над жіночою долею. Та ж людина, а життя зробило з неї рабу-невільницю. Накипівша у серці туга, надломлююча душу болість від витребеньків свого повелителя часто-густо виливається тим живим сріблом, тією щирою пшеницею – тихим, тяжким і важким поспів'ям. Тільки в цьому їм і дана воля.
Шлюб – це не святе, а розпрокляте таїнство, котре іноді з'єднує дві людини на вічні муки. Лаяти це таїнство нерозумно. Треба лаяти люд, котрий під цим святим таїнством прикриває "порабощение личности".
Якби я не кохав своєї жінки, не піклувався про своїх дітей – хіба б я мучився отак?
Тільки мати вміє разом кохати свою дитину і ненавидіти, жалкувати й проклинати. Бажати бачити, чути – й не дивитися, не слухати.
Хоч самому, може, й погано, а як дітвора обсіла, та перш за все про неї треба клопотатися. Бо ми вже з гори котимося, а їй треба на гору видиратися. Так воно давно було, так і надалі буде.
Гонорар – діло користі. Нам, дбаючим про те, як би послужити своєму краєві, думати про гонорари зовсім недоладно.
Не той тепер став я. Молоде завзяття підкосили лихо та невдачі. Високі заміри життя зламало й потрощило. Гаряче серце втратило багато сили й запалу. Зневірилося все мені в світі – і те недовір'я, мов шашіль, наскрізь проточує мою немічну душу. Постарів я та зубожів, як і край мій убогий.
текст: Денис МАНДЗЮК, фото надано Полтавським літературно-меморіальним музеєм Панаса Мирного
Матеріал підготовлений за творами, щоденниками та листами Панаса Мирного
8 
35413
Коментарі