Коли дуже не хочеш чогось робити, краще почати робити це негайно. Бо на роздуми про те, як сильно чогось не хочеш, іде купа енергії.

Людина так влаштована, що наступає на ті самі граблі. Розпізнає лише тоді, як наступає: "О, - каже, - десь я це вже бачила!"

Найбільша проблема людства в тому, що воно постійно думає. Є східні тренінги, які вчать звільняти мозок від будь-яких думок. Моя подруга випробовує такі техніки вже три роки. А мені бракує терпіння. Сиджу й думаю: "Господи, навіщо я цьому вчуся?"

Нетерплячість - мій недолік. Завжди складала іспити в першій п"ятірці. Не тому, що багато знала - не могла чекати своєї черги.

Найбільшим покаранням у дитинстві було, коли батьки переставали розмовляти зі мною. Потім зрозуміла, що можу писати їм листи. Але ніколи не показувала. Напевно, треба було зберегти їх.

Малою чомусь ненавиділа німців. Мабуть, начиталася книжок про війну. У 9 років у Бресті продала німецьким туристам піонерські галстуки. Збрехала, що вони належали померлим дітям-героям. Іноземці дали мені 20 баксів, жуйку та ручку. А я сказала, що вони купують піонерську кров.

Так вийшло, що стрічку "Список Шиндлера" подивилася з колегою-адвокатом із Німеччини. Він воював у фашистській армії. Замість руки має шкіряну рукавицю й гак. Я кажу: "Боже, як так можна? Хіба ти не відчуваєш провину після всього цього?" А він: "У тебе загинули на фронті двоє дідів, ти їх любиш. А я живий, і ти мене ненавидиш. Знаєш, як це боляче?" Ми дивилися фільм, їли м"ятні льодяники й плакали. Після цього мене попустило.

Взагалі це нахабство - будучи з дитинства не україномовною, починати писати українською, працювати ведучою на українському каналі. Але якби було більше нахабних людей, які усвідомлюють свої мінуси й плюси, - це оздоровило б націю.

Коли дерево починає червити - заглядайте в корінь. Ми так мало знаємо про наших прабаб і прадідів, а все йде від них.

Кажуть, українці передбачувані. Але мені важко уявити державу, де президентом стала б людина, яка була ув"язнена за кримінальний злочин. Навіть у Америці під час Великої депресії до влади не вибивалися такі люди. Геніальна кар"єра! Герой нашого часу. Про таке  можна писати роман, рок-оперу.

У цій державі дуже неприємно брати участь у виборах. Я ж не працюю дослідником калу. А мені виставляють сірникові коробки й просять обрати здоровіший.

Говориш із росіянином довше як 20 хвилин - обов"язково починається тема Росії-України.

Ми живемо чи не в найбільшій європейській державі, а таке відчуття, наче ходимо по канату. Хитаємося, не знаємо куди йти: вперед чи назад. Зрештою, боїмося зрушити з місця.

Якщо в людини є душевна потреба в друзях, коханні, вона його знайде. Треба лише бути відкритим до нових зустрічей, книжок, кіно.

Говориш із росіянином довше як 20 хвилин - обов"язково починається тема Росії-України

У мене було троє чоловіків, один із них помер. Я любила їх просто так - ні за що. І просто так це кудись пішло. Не знаю, чому. Одного дня засинаєш щасливим, прокидаєшся - а все вже інакше. Добре, що принаймні прокинувся.

Є така правильна річ: дочекатися свою людину. Не в кожного вистачає терпіння й мудрості зробити це.

Треба завжди розуміти, скільки можеш пробачити коханому. Якщо шкала, коли мусиш пробачити, постійно збільшується, стосункам кінець.

Бути слабкою жінкою під силу тільки дуже сильній. Надзвичайно важко зрозуміти, що треба взяти на себе, а що відпустити, віддати чоловіку.

Мені не буває самотньо.

Телефон постійно щось від мене хоче. Тому в червні поїхала в Бірму - країну, де немає зв"язку. Там мало людей, ніхто не плутається під ногами, не втручається у твоє життя. Починаєш краще почуватися.

У 25 років я перехрестилася. Перед цим намагалася більше дізнатися про католицизм. Читала, спілкувалася зі священиками. Багато чого й досі не розумію: чому хтось добрий і чесний, але менш успішний і має проблеми зі здоров"ям? Чому є жебраки, чому діти вмирають, чому війни? Священики відповідають: "Це Божа воля. Невідомо, що було б далі з тими дітьми". Але це мене не переконує. Можливо, на такі запитання взагалі немає відповіді.

Почуваюся в костелі так затишно, що навіть спина виструнчується.

Не впевнена, чи мертвим потрібне наше тупцювання на могилах. Здригаюся, коли бачу, як розкладають поляну з вареними яйцями, горілкою на цвинтарі. Я такого не хотіла б.

Важко було відпустити Юрка Покальчука. Він так шаленів від життя. А коли пішов, я усвідомила, що не сказала йому всього. Так само й Олесеві Ульяненку. Він був такою зворушливою, ніжною людиною. Хоча зовні - як колючка.

Нещодавно говорила з Романом Шпорлюком. Йому вже під 80, а він і досі себе шукає

Якось ішла повз алею і в кущах побачила чоловіка. Були сутінки. Спершу подумала: алкаш. Потім спало на думку: а раптом комусь зле? Полізла, нахилилася щупати пульс, а він ухопив мене за горлянку і крізь зуби процідив: "Пошла отсюда на хер!" Допомагати краще, коли про це просять.

Не маю боргів. Заважає, коли винна комусь навіть 10 гривень.

Не розумію людей, які мають 500 доларів зарплати і такий самий кредит. Це гра з банком, із державою. Хтось іде на такий ризик, і йому щастить. Мені такого не дано. Зате маю розум, щоб усвідомити: мені цього й не треба.

Досі не переконана, що знайшла шлях, де можу бути якщо не першою, то хоча б зробити щось нове й корисне. А багато хто помилково вважає, що знайшов себе. Нещодавно говорила із Романом Шпорлюком. Йому вже під 80, а він і досі себе шукає. Це такий кайф,  коли людина в такому віці дозволяє із собою сперечатися!

×