20 років тому, укотре критикуючи організаторів українського футбольного чемпіонату, я напівжартома написав: "Коли так піде далі, то змагання наших "професіоналів" проходитимуть практично без глядачів у маєтках багатіїв, які утримують футбольні клуби". Те, що два десятиліття тому видавалося поганим жартом, збувається тепер на наших очах.

Право виступати в лізі найсильніших команди здобувають спортивним шляхом. Цей головний принцип футбольних змагань у нас не просто порушений – це робили й раніше, – а цинічно відкинутий як застарілий. Колишні футбольні бюрократи, щоб порушити правила, принаймні шукали якісь аргументи. Запевняли, що це робиться як виняток і, звісно ж, в останній раз. Тепер ніхто такими дурницями не переймається – як скажемо, так і гратимете.

 

Що ж відбувається в українському футболі?

Хтось розумний казав, що в порушенні правил теж є свої правила. Почнемо з головного – навіщо проводиться чемпіонат України з футболу? Щоб визначити чемпіона, найсильнішу команду сезону. Однак правила цього визначення має хтось встановлювати! Ухвалювати регламент і не порушувати його, забезпечувати дотримання правил проведення змагань тощо. Нічого складного в цьому немає: чемпіонат – хоч футбольний, хоч шашковий – до снаги провести пересічному учневі фізкультурного коледжу. Труднощі починаються з початком ігор. Кожен хоче перемогти й готовий заради цього на обман чи маніпуляції.

Обману у футболі немає або майже немає у двох випадках. Коли грають абсолютні аматори виключно для власного задоволення. І коли чемпіонат проводять заради прибутку, продаючи видовище за великі гроші.

У нашому футболі немає ні першого, ні другого. Зате є гроші. На них окремі громадяни утримують команди, які у нас чомусь називають клубами. Жоден із власників таких "клубів" не розглядає участь у чемпіонаті як спосіб заробити кошти. Звідси – усі проблеми.

Скажете, що так було завжди. Що попри це український футбол мав такі-сякі успіхи. І будете неправі. Тому що наш футбол в останні десятиліття доїдав зроблене за часів СРСР. За засновані тоді команди, на збудованих тоді ж стадіонах грали вихованці радянських футбольних шкіл, яким платили нові власники. Час минав – стадіони розвалювалися, тренери за копійчану зарплату вже не давали тисячі майстрів, а власники "клубів" періодично припиняли фінансування команд – ті почали одна за одною зникати з футбольної мапи. На сьогодні залишилося дві колишні радянські команди, власники яких продовжують давати гроші, – "Шахтар" і "Динамо".

Найсправедливіше було б розігрувати футбольний чемпіонат між двома вищеназваними командами. Тому що решта навіть не думають боротися за титул. А навіщо тоді витрачатися на команду, яка нізащо не стане чемпіоном чи навіть срібним призером? Цей нескладний логічний ланцюжок захопив свідомість українських футбольних меценатів. Вони або припинили виділяти гроші на футбол, або зменшили витрати до мінімуму. Який же після цього спортивний принцип?

Таке траплялося й раніше, але тільки тепер стало очевидно всім – команди не хочуть грати в чемпіонаті України з футболу. Аграрні барони, горілчані королі, олійні князьки чи лицарі контрабанди, які прагнуть потішитися ще й титулом "президента футбольного клубу", не бажають викидати на це шалені гроші. Їм цілком достатньо сільського стадіону зі зручною ложею для себе та друзів, звідки можна хизуватися один перед одним грою недорого найнятих футбольних майстрів. Вони не збираються витрачатися на великі арени та іншу інфраструктуру. Навіщо, коли завтра забавка може набриднути?

Що в таких умовах робити українській футбольній владі? Створювати справжню професійну лігу? А вони це вміють? А вони цього хочуть? Варіант просити двох футбольних грандів підтримати своїх суперників по лізі матеріально результату не дає – більше п'яти-шести команд не набирається. Тоді залишається запрошувати до чемпіонату всіх охочих. Як той же ФК "Львів", який люб'язно помінявся з "Вересом" місцем у другій лізі, що не налазить на жоден регламент. Але і з охочими проблема – власник клубу "Полтава" закрив його за один день. І так може зробити кожен, якщо дії футбольної влади йому не сподобаються.

 

Хто помітить зникнення таких клубів прем'єр-ліги, як "Олімпік" чи "Арсенал", які не мають жодного уболівальника, окрім власника, родичів і знайомих гравців та тренерів? Хто побиватиметься в Полтаві без "Ворскли"? Хто зреагує у Львові, якщо пропадуть "Карпати"? Купка з кількасот уболівальників? Ну й нехай.

Однак тепер цікавить інше. Що робитиме прем'єр-ліга з цим своїм хазяйством? Із командами без стадіонів та уболівальників, яких ледь не половина з 12? Що може запропонувати їм привезений зі Швейцарії фахівець на прізвище Грімм (у квітні 2018 року Томас Грімм став президентом української прем'єр-ліги. – Країна)?

Готовий передбачити, до чого це призведе, але не хочу поспішати. Давайте спочатку

додивимося цей жах, що зветься чемпіонатом

України з футболу

×