Всередині Європи можуть виникнути три об'єднання – своєрідні "клуби за інтересами", – говорить литовський політолог Довіль Якнюнайте
Чому Литва зацікавлена в русі України до Євросоюзу й НАТО?
– Для нас Росія була і залишається найбільшою загрозою. Від падіння СРСР ми хотіли в Євросоюз і Північноатлантичний альянс. Нас непокоїла можлива агресія Москви. Після нападу на Україну – ще більше. Україна – найбільша країна в нашій частині Європи. Якщо вона нестабільна, то весь регіон – теж. Тому для нас це питання безпеки.
Активна підтримка Києва почалася з помаранчевої революції і відтоді не змінюється. Ми пережили радянську окупацію і маємо солідарність із країнами, які хочуть вирватися з російської сфери впливу – Україною, Грузією, Молдовою. Литва прагне притягнути східних сусідів ближче до Євросоюзу. Для Вільнюса важливо не залишатися на східному краю.
Якою бачите перспективу Донбасу в найближчі роки?
– Масштабних боїв не буде. Росія перейшла в іншу фазу. Залучає ширший набір інструментів впливу, поза Донбасом. У найближчі роки конфлікт буде "заморожений", як було в Абхазії та Південній Осетії (окуповані РФ грузинські регіони. – Країна). Там тривалий час нічого не відбувалося, доки Росія не розв'язала гарячу війну 2008-го. Для Москви це козир, яким можна скористатися, якщо Київ буде надто впертий.
Якщо дивитися на сепаратистські регіони в Грузії чи Молдові, то час грає проти України. На непідконтрольній території формується ідентичність. Люди там втрачають розуміння, що живуть в Україні.
Що в цій ситуації варто було б робити?
– Зараз тривають дискусії про миротворців. Якщо Заходу вдасться продавити це питання не за російським сценарієм, це буде велике досягнення. Тобто розмістити миротворчі сили не по лінії розмежування, а на всій окупованій території.
Російський варіант означатиме заморожування конфлікту. Український – повільне повернення територій.
Як Захід може змусити Кремль піти на компроміс?
– Санкції важливі, але вони не допоможуть змінити лінію поведінки Росії. Для успіху треба, щоб вона пішла на поступки, але не почувалася в програші. Необхідно, щоб росіяни переключилися на внутрішні проблеми. Це довга гра на виснаження між РФ, Україною, Заходом.
Як санкції впливають на прийняття рішень у Кремлі?
– Санкції впливають на економіку, але не змінюють політики режимів. Радше призводять до їхньої консервації. Приклад – Іран, Куба, Північна Корея. Але у Заходу немає кращих інструментів впливу на авторитарні й тоталітарні режими. Тільки військове втручання, на яке немає політичної волі.
Крім війни, як ще Москва може впливати на Україну під час виборів?
– Росія весь час експериментує. Фейки, політичні вбивства, повернення проросійських політиків на українську арену. В сумі цей набір може бути ефективний. Ціль: якщо не змінити вектор руху України, то підтримувати нестабільність. Росії потрібне постійне невдоволення українців політичними інститутами, внутрішня ворожнеча.
Чи адекватно в такій ситуації поводиться українська влада?
– Вона війною виправдовує брак реформ і корупцію. Хабарі – проблема на всіх рівнях. Але в українців дивне бачення її вирішення – посадити, засудити. Насправді, важливіше створити систему, де не було б корупції. Це довгий шлях, який вимагатиме жертв і змін. Насамперед – від себе.
Реформи в економіці і соціальній сфері не дають миттєвого ефекту, як декомунізація чи мова. Ці речі теж важливі, це – національна ідентичність. Але погана соціально-економічна ситуація – більший ризик для державної стабільності.
Які ризики для України несе виборчий цикл 2019 року?
– Найбільша небезпека, що настане тривала політична криза між президентом і парламентом. Тобто неможливо буде приймати рішення. Це потягне погіршення в економіці, нестабільність. Не буде ні реформ, ні євроінтеграції. Це найкращий варіант для Москви.
Чому не вдалося провести швидкі реформи після Революції гідності?
– Тиск суспільства на владу виявився недостатнім. Крім того, реформи гальмують олігархи. Їх влаштовує система, зацементована з 1990-х. Через свої мас-медіа вони маніпулюють: мовляв, реформи шкідливі для населення. Потрібна сильна політична воля, щоб переламати це. Але, коли президент сам є частиною системи, марно надіятися, що він захоче її докорінно змінювати.
Чому Литва змогла вступити в Євросоюз і НАТО?
– Ми – маленька країна. Проводили реформи з початку 1990-х. У нас була єдність, куди рухатися: 1994-го заявили, що хочемо в ЄС і НАТО, а за 10 років вступили. Виконували всі рекомендації щодо реформ. Тоді Євросоюз був значно відкритіший до розширення, ніж після 2008 року. Ми потрапили в поїзд, що від'їжджав.
Київ весь час смикався між Сходом і Заходом. Через брак єдиного стратегічного бачення розвитку Україна опинилася там, де є. Еліта не хотіла реформ, бо отримувала легку ренту з нашвидкуруч приватизованих радянських підприємств і посередництва з продажу російського газу. Система якось працювала і приносила дивіденди. Ніхто нічого не хотів змінювати.
Чи достатньо інструментів в Угоді про асоціацію, щоб наблизити Україну до ЄС?
– Угода прокладає дорогу, але не обов'язково приведе до членства. В Євросоюзі обережні щодо цього. Однак прописані зміни корисні для України. У близькій перспективі деякі з них можуть погіршити життя громадян. Але дивитися треба на крок далі.
Чого Україна вже досягла в євроінтеграції?
– За чотири роки змінилася ментальність людей. Визначилися із зовнішньою орієнтацією. Головне, не звертати з цього шляху.
Литва, Латвія, Естонія і Польща бачать Україну в майбутньому в ЄС. Але інші країни про це не думають. Тим більше Євросоюз переживає великі виклики.
Як він змінився за 15 років?
– Коли Литва приєднувалася, в ЄС був великий оптимізм щодо розширення. Ще не було кризи 2008 року, проблем із Грецією, брекзіту, загострення ситуації з мігрантами. Було багато дискусій про роль Європи у світі. Зараз вони ще важливі, але значно більше розмов, як нам себе організувати. Європа змінила оптимізм на реалізм.
Була інерція розширення: що більше Євросоюзу, то краще. Тепер є розуміння, що слід шукати баланс між 28 країнами, щоб усі почувалися добре, щоб ЄС існував як єдине ціле.
Триває обережна дискусія про різні інтереси в ЄС, про Європу різних швидкостей. Союз – неоднорідний: є країни в зоні євро, є – в Шенгенській зоні. Виглядає, що в Європі будуть менші об'єднання. Наприклад, окремо східні члени, як Польща, Угорщина, Чехія. Окремо північні. В іншій групі – південні. Це "клуби за інтересами". У Брюсселі бояться цього. Наступного року оберуть новий склад Єврокомісії (аналог уряду ЄС. Складається з 28 членів: по одному від кожної країни. Комісію призначають на п'ять років. – Країна). Вона формуватиме пропозиції на майбутнє: яким буде ЄС.
Ще кілька років тому в Брюсселі говорили про можливість Об'єднаних штатів Європи – на зразок США. Тобто тісної інтеграції. Тепер цей оптимізм виглядає недоречним. Прийшло розуміння, що є глибокі відмінності між країнами і їх треба враховувати. Європа шукає баланс між владою Брюсселя і національних урядів.
Що зараз найбільше турбує литовців?
– Практично те саме, що українців, крім війни. Насамперед – соціально-економічні проблеми: безробіття, низький рівень життя, порівняно із Західною Європою, трудова міграція молоді в заможніші країни.
Наприкінці 1990-х нас було 3,5 мільйона, зараз 2,8. Це непомітно у Вільнюсі, але в селах чи містечках – навіть дуже.
Загрози з боку Росії хвилюють, але менше, ніж у 2014–2015 роках – під час активних боїв в Україні.
Який відсоток литовців готовий захищати країну зі зброєю в руках?
– Близько 60 відсотків заявляють, що пішли б захищати батьківщину в разі війни. Ще десь 20 процентів – що долучилися б до антиокупаційного руху без зброї в руках. Серед російськомовних відсоток менший.
6 
35413
Коментарі