Понеділок, 15 червня 2015 15:32

"Кохання – це довіра й задоволення в одному флаконі", - Олег РУСОВ, 50 років, режисер

Я – 5-річний шмаркач, старшому братові 11. Дивилися фільм "Чапаєв". Коли комдива застрелили в річці, брат заплакав. Я йому сказав, що це – понарошку, за що отримав по голові.

Ким бути, вирішилося само собою. У 6 років на день народження поїхали з батьками в магазин вибирати подарунок. Побачив чудовий трактор із червоними колесами. Не купили. Образа була страшна, три дні ні з ким не розмовляв. Через рік побачив дитячий ляльковий театр – його мені придбали.

Батько був комуністом, переймався перебудовою. Мама хворіла, але ходила в дірявих туфлях на виклики до пацієнтів. Я виріс, можливо, занадто відповідальним. Будь-який папірець мну в руках по півгодини. Де смітник? Якщо кидаю в купу сміття, ходжу і думаю: хто це прибиратиме?

Врятував мене Андрій Тарковський – фільмом "Андрій Рубльов". На другому курсі у мене була ломка – не вірив у себе як у режисера, хотів покинути навчання. Я ж поступав на акторський, але через невисокий зріст взяли на режисуру. А хто піде грати до пацана? Кинули, як цуценя у воду. В мене – депресняк, занижена самооцінка. Подивився "­Андрія Рубльова" – і почав дихати. Враження, що в мене повітря потрапило.

  Олег Русов. Народився в селищі Ново-Огарьовка Тульської області в Росії. Батько – викладач технікуму, мати – дитячий лікар. Закінчив режисерський факультет Харківського інституту мистецтв імені Івана Котляревського, кафедра театру ляльок. Поставив понад сотню вистав у драматичних і лялькових театрах. Автор 17 п'єс, учасник 23 міжнародних фестивалів. Рік викладав у Російському університеті театрального мистецтва ГІТІС. Стажувався  в Московському театрі "Ленком" у Марка Захарова. 2010 року – режисер-постановник Харківського академічного драматичного театру імені Тараса Шевченка. Одночасно ставить спектаклі в Росії. Закінчив Російську академію державної служби та народного господарства за спеціальністю "державне і муніципальне управління". Живе в Харкові й російській Тулі. Одружений, синові 10 років
Олег Русов. Народився в селищі Ново-Огарьовка Тульської області в Росії. Батько – викладач технікуму, мати – дитячий лікар. Закінчив режисерський факультет Харківського інституту мистецтв імені Івана Котляревського, кафедра театру ляльок. Поставив понад сотню вистав у драматичних і лялькових театрах. Автор 17 п'єс, учасник 23 міжнародних фестивалів. Рік викладав у Російському університеті театрального мистецтва ГІТІС. Стажувався в Московському театрі "Ленком" у Марка Захарова. 2010 року – режисер-постановник Харківського академічного драматичного театру імені Тараса Шевченка. Одночасно ставить спектаклі в Росії. Закінчив Російську академію державної служби та народного господарства за спеціальністю "державне і муніципальне управління". Живе в Харкові й російській Тулі. Одружений, синові 10 років

Не можу швидко зрозуміти – хороший актор чи ні. Треба пробувати. За моїм вибором стоїть доля людини.

Відносини режисер-актор – це стосунки чоловіка й жінки. Акторам подобається вважати себе дітьми режисера. Але я-то знаю, що вони – суки.

Нам не потрібно стільки театрів. Я на місці влади багато закрив би. Це – розсадник нездорових явищ. Таку кількість талановитих людей знайти неможливо. А за місце тримаються як за кістку. Спробуй, відбери!

Учора вмовив художнього керівника театру взяти п'єсу, а сьогодні прокинувся і думаю: а на фіга? Повісив на шию хомут заради стариків театру, яким нічого грати.

Сучасний театр перетворили на директорський: директор командує творчими працівниками й одноосібно розпоряджається державними грошима. Це ненормально. А реформу в театрі звели до заміни поганих людей на хороших. І це теж – нонсенс. От якби скасували звання – це була б бомба.

Англійський страйк – це коли акторам говориш "почали", а вони наче не чують. І через губу: поясніть, що нам грати. Я рознервувався. Годину стрибав, показував мізансцени.

Якщо людина неприємна, але потрібна мені як актор, відморожуюся і працюю. Можу переступити через усе. В армії змушений був чистити нужники – і нічого, потім відмив руки.

Важливо не бути в натовпі. Ні в тому, який сильно гурманить і розбирається в лобстерах. І ні в тому, де перехилити б чарку й надіти треніки. Мені більше подобається хутірська свідомість. Кожна людина – це свій хутір.

Не розумію, як можна любити пам'ятники. Що це за трепет з приводу знесли-­поставили? Подумаєш, висікли з каменю бовдура. Мені це нагадує первісне суспільство.

З поганим настроєм борюся так: 50 грамів або хороший фантастичний фільм.

Приїхав, обняв сина – щастя. Сіли з дружиною – обнялися, поцілувалися: щастя.

Армія не допомагає стати чоловіком. Це нісенітниця. Чоловіком стають на межі 18–20 років. Перша жінка – і ти чоловік. Але ті, хто відкосив від армії в 1990-х, виявилися потім досить гівнистими в душі. Армія в цьому сенсі трохи випрямляє. В морду дадуть – і все. Дідівщина лікує від маразму. Так, це насильство. Але коли жінка народжує – це теж насильство.

Є люди, для яких насильство – це природно. Начальники, які повинні постійно переламувати. Я намагаюся домовлятися. Це ефективніше.

Випендритися хотілося в молодості. Зараз люблю все нормальне. Мені в цьому сенсі не близька китайська кухня, яка може з курки зробити рибу, з риби – змію, а з рису – м'ясо. Мені такого добра не треба.

Усі кажуть "ніззя". Але мало хто говорить, як можна.

Я – сангвінгік у житті і флегматик – у коханні. Бурхливих романів не було. Але одне розставання закінчилося депресією, з якої виходив два роки.

Двічі брав участь у бійці й обидва рази били мене. Це – не моє.

Маю нехорошу рису: коли доводять – дах зносить. Якось погнався за помрежем (помічник режисера. – "Країна") – з першого поверху на четвертий. Дав по горбу і заспокоївся. Після цього зрозумів, що лють треба контролювати. Якби сильніше вдарив – він стукнувся б скронею об кут столу, і я сидів би.

Приймаю рішення сам. Ні з ким не раджуся. Заповзаю у свою бочку і думаю. Це не питання недовіри. Треба почути вітер. Якесь дихання, повітря. Відчув – можна рухатися.

Кохання – це довіра і задоволення в одному флаконі.

Ніколи не хотів поспілкуватися з психотерапевтом. Щоб зрозуміти себе краще, мені потрібна компанія друзів, пляшка горілки і солоний огірок. Бачиш дзеркало, чуєш відповіді.

Розумію, чому росіян не можна злити. Це щось ментальне. Неконтрольована лють. Все ніби йде, все на мазі. Але в останній момент, як Подкольосін в "Одруженні", ми вистрибуємо у вікно.

Я – мудрий, бо в молодості читав багато книжок – замість того, щоб по дівках бігати. Про що жалкую.

Коли книжки добре відрефлексовані, прожиті внутрішньо потрясіння відчуваєш на фізіо­логічному рівні. У восьмому класі прочитав "Та, що біжить по хвилях" Гріна захлинаючись. Три дні лихоманило.

Постсовок, як і радянська культура, – це збочення. Багатослівність, помножена на бажання повчати, замість того, щоб захопливо розповідати. І багато випендрьожу.

Мені потрібно 15 хвилин, щоб зрозуміти, чи варто дивитися виставу далі. Тому сідаю наприкінці залу, щоб легко піти. Чужа бездарність мене не гріє, а руйнує. Двічі змушували сісти в першому ряду – я прокляв усе. Починаю бачити прибиті до підлоги цвяхи і пил на лаштунках.

Першому враженню завжди довіряю. Але усвідомлюю його не одразу, а за пару годин.

Зараз ви читаєте новину «"Кохання – це довіра й задоволення в одному флаконі", - Олег РУСОВ, 50 років, режисер». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 701
Голосування Як оцінюєте судову систему після вироку Стерненку?
  • Судової системи в Україні не існує. Є телефонне право президента
  • Вбивця і викрадач людей Степаненко отримав те, що заслужив
  • Українська судова система – це Портнов
  • Хто такий Стерненко?
  • Мені байдуже. Я виїхав з країни, або планую це зробити
Переглянути