Ексклюзиви
Субота, 24 серпня 2019 10:44

Довга дорога додому

Нам потрібно об'єднати все найкраще, що було притаманно українцям

Що ближче День Незалежності, то частіше говорять про "відродження України". Чому? Хіба був такий період в історії, який ми хотіли би повернути? Хіба що часи Ярослава – у серпні виповнюється тисяча років його правлінню. Але ж Середньовіччя не повернеш – з феодалами, церковнослов'янщиною та відсутністю картоплі.

Нам потрібно створити паралельну реальність – ідеал із багатьох сторіч. Зібрати пазл. Це як мова. Очевидно, що літературної української на жодній частині країни ніколи не було. Але цю мову було створено зі шматочків говірок та органічно поєднано в одне ціле. Так само й нова нація – потрібно об'єднати все найкраще, що було притаманно українцям. Уникнути найбільших помилок.

Отже, це радше "дорога додому". Отак, як, поживши в різних помешканнях, повертаєшся до хати, де народився. Перебудовуєш її, розширюєш обійстя, проводиш водогін і прибираєш подвір'я. А тоді змінюєш усе село, вклавши у нього кошти, – щоб більше не треба було звідти їхати.

Ми проґавили можливість відновити незалежність Української Народної Республіки через 70 років радянської окупації. Бути правонаступниками УНР – то зовсім інше, ніж правонаступниками Української Радянської Соціалістичної Республіки – маріонеткової квазіреспубліки у складі СРСР. І нехай нам довелося б повторно вступити до ООН, але ми не пожертвували би своєю гідністю. Так зробили балтійські держави та Грузія. Українці не наважились. Хоч і згадали в Акті проголошення незалежності продовження "тисячолітньої традиції державотворення в Україні". І це попри те, що в чернетці Левка Лук'яненка, який писав цей документ, першим варіантом був "Універсал про відновлення державности". Та комуністична більшість Верховної Ради була проти будь-якого "відновлення", а націонал-демократична меншість боялася перетиснути. Зійшлися на компроміснішому і принизливішому варіанті. Що згодом дало підстави говорити: "незалежність звалилася з неба".

Конструюючи нову реальність, ми створюємо її не лише для себе, а й для світу. Досі нас там не було. Нашої присутності не помічали щонайменше останню тисячу років. Тобто світ жив без України в політиці, культурі, мистецтві, історії, науці. Закріпив хибні міфологеми майже в усіх галузях. Тепер йому доводиться їх змінювати. А це неприємно. Ми дивуємося, чому європейці нас не підтримують і так легко йдуть на домовленості з Росією. Бо вона є в їхній свідомості, а ми – ні. Ми для них – проект, який потрібно захищати з геополітичних міркувань, але який нічого не вартий як цілість – бунтівний шматок Росії. І так буде ще довго.

Існування України – це шок для низки країн, які не бачили нічого в цьому просторі між Польщею і РФ. Ішлося навіть про доцільність існування Польщі та можливий кордон між Німеччиною і Росією. А тут – ще один буфер. Думаю, підсвідомо більшість європейців досі вважають, що українська незалежність – непорозуміння і що це ненадовго.

Тож не варто перебувати в ілюзіях. На парламентських виборах 1998-го в програмі однієї з дуже правих партій ­запам'ятав точний пасаж: "Україну у світі ніхто не чекав. Вона не вкладається ні в які міжнародні розклади. Якщо Україна буде грати із сильними за їхніми правилами – програє".

Світу нема з чим нас асоціювати. Щоб зрозуміти логіку виникнення України, і росіянам, і європейцям, й американцям, навіть китайцям варто перетрусити свої стереотипи та уявлення про історію. Ніхто просто так цього не робитиме. Нам знадобиться воляча впертість, щоб це змінити.

Питаю себе, навіщо нам незалежність? Моя відповідь неполіткоректна: бо ми – інакші. В цій частині світу не подібні до народів, які нас оточують. Усе, що уподібнює нас до них, – або міжнародне, універсальне, або накинуте нам, чуже.

Є дві полярні думки, звідки походять українці. Одні кажуть, що нашими предками є всі етнічні спільноти, які будь-коли жили на цій території. Інші твердять: історію української нації варто починати зі слов'ян. Решта – не наші пращури і пов'язані з нами лише якимись десятими відсотка крові в жилах. Обидві теорії обґрунтовані. Але я пристаю до першої.

Ми – не слов'яни. Це може пролунати дико, але концепція "слов'ян" по суті створена російською царською охранкою на початках ХІХ століття. Її активно впроваджували протягом ста років у культурний і політичний простір інших країн – насамперед для знищення Австро-Угорщини та зміцнення позицій Росії в регіоні. Отже, називаючи себе "слов'янами", ми підіграємо Росії.

  ”Якби ми були послідовніші в мовному питанні, не ходили б до російських церков, не давали б і не брали хабарів, не погоджувалися на сумнівні дії і багато-багато чого ще – то мали б іншу країну. Та особливістю українця є вроджене прагнення комфорту і природний пофігізм”, – каже журналіст Ігор ЛУБ’ЯНОВ. Художник Дмитро СКАЖЕНИК це бачить так
”Якби ми були послідовніші в мовному питанні, не ходили б до російських церков, не давали б і не брали хабарів, не погоджувалися на сумнівні дії і багато-багато чого ще – то мали б іншу країну. Та особливістю українця є вроджене прагнення комфорту і природний пофігізм”, – каже журналіст Ігор ЛУБ’ЯНОВ. Художник Дмитро СКАЖЕНИК це бачить так

А хто ж тоді ці народи, яких звемо "слов'янами"? Це нації, які розмовляють мовами, які певною мірою споріднені з мовою слов'янських племен V–X століття. Племен, яких давно не існує. І народи, які розмовляють слов'янськими мовами, нічого спільного, крім цих мов, не мають. Що може поєднувати поляків із болгарами? Різне походження, різні традиції, різні звичаї.

Для кращого розуміння наведу ширший приклад. В Європі є три найбільші мовні групи: крім слов'янської, ще германська та романська. Це три кити, на яких стоїть Європа. Хіба можна уявити, що народи, які розмовляють германськими мовами, – англійці або шведи – назвуть себе "германцями"? Або говоритимуть про "германський дух", "германську самобутність"? Єдину людину, яка про це говорила, вважають чи не найбільшим злочинцем ХХ століття. Так само "романці" – такого визначення не існує. Французи вважають свою націю продовженням кельтомовних галлів – згадайте "Астерікса й Обелікса". Іспанці – іберійських племен, а румуни – даків. Тож концепція про початок українців від слов'ян – кульгава і шкідлива, занесена ззовні з політичною метою. Зрештою, ми більше маємо від іраномовних сарматів, аніж від слов'ян.

Самобутність українців заслуговує на державність. Бо світ без української ідентичності був би непорівнянно бідніший. І саме це підсвідомо керувало всіма нашими героями протягом століть. Ми – інакші. Ми – сплав багатьох народів із різним походженням і культурою, що призвело до фантастичного поєднання непоєднуваного. Тому українці мусять відродити те, що ще можна, і запозичити з континентальної Європи найкраще. Щоб заповнити лакуни, або радше колоніальні маркери, у своїй свідомості.

На це підуть роки. Попри те, ми багато чого досягли. За 28 років відродили мову. Вона вже не є загроженою, як на момент здобуття незалежності. Росіянам забракло 20–30 років, щоб перетворити нас на другу Білорусь. Більше того, ми поступово робимо її справді українською через повернення старих і заборонених слів, акцептування говірок, новітню лексику. І це стало модно.

Відновлення статусу мови – можливо, основне, за що потрібно лягати кістьми. Бо мова формує свідомість. Україномовна людина прагнутиме відновити самобутність у звичаях, культурі, кухні, спілкуванні – створювати українськість навколо себе. Україна – це поєднання ось таких малих українськостей, і коли їх стане критично багато, ми перейдемо Рубікон.

Ми незле відновлюємо звичаї і створюємо нові. Відроджуємо українську церкву та військо. Воюємо, щоб залишитись українцями, – і добре воюємо. Ми платимо гривнями – уперше за 800 років!

Найбільшим досягненням є поступове створення українського простору – пам'ятаєте, як у "Маленькому принці": "Найголовнішого очима не побачиш". Якщо ж цього простору не буде – сенсу в незалежності буде не більше, ніж у порожній шкаралупі яйця.

А найбільшим провалом досі є неприсутність в європейському контексті. Попри те, що сотні тисяч українців працюють у Польщі, Чехії, Італії та Португалії, ми здебільшого перебуваємо в російському світі. Знаємо про російські мітинги, ліси й атомні вибухи. Однак не усвідомлюємо тектонічних цивілізаційних розламів у Польщі – між консерваторами й лібералами. Не знаємо, хто такі Бабиш і Сальвіні. Це величезний мінус усім нам. Не кажучи про фільми, музику тощо. Є кволий рух у відкритті на Туреччину – ті ж таки фільми або серіали, спільні оборонні проекти. Але хтозна, чи не зміниться це за нової влади. Ми не збудували жодної європейської колії між нашими містами. Тому кордон з Європою досі існує насамперед у нашій свідомості, але й у реальності – теж.

Ми стали помітні й почали відвойовувати країну. Але дуже кволо. Україні потрібна нова колонізація – перехід від життя в еміграції, діаспорі до становища колоністів. Варто наново заселити цю країну. Йдеться про певне апостольство серед інших людей. Кожен християнин знає, як складно навертати людину, яка колись залишила церкву. Так само важко повертати до українства людину, яка від нього свідомо відмовилась.

Проте йдеться і про фізичне заселення. Кілька років тому було популярним питання: хто готовий їхати й залишитись на Донбасі? Жити там, будувати український світ. Якось ця тема заглохла. Очевидно, охочих небагато. Не лише тому, що це важко, а й тому, що український світ до пуття навіть у Києві ще не збудовано. Прикладами вдалої колонізації є галицькі міста, Волинь, Чернівці. Проте що далі на схід, то більше роботи.

Зрештою, існування українців як спільноти принесе користь і національним меншинам – які нарешті гармонійно розвиватимуться, а не перетворюватимуться на росіян прискореними темпами – й автохтонним народам. Зокрема кримським татарам, нормальне існування яких можливе лише у справжній Україні.

Українцям у свято можна назичити більше впертості. Бо це ми винні в усьому, що з нами відбувається. Якби були послідовніші в мовному питанні, не ходили б до російських церков, не давали б і не брали хабарів, не погоджувалися на сумнівні дії і багато-багато чого ще – то мали б іншу країну. Та особливістю українця є вроджене прагнення комфорту і природний пофігізм.

Три революції за неповні 30 років можна вважати радше провалом. Це ознака того, що досі не керуємо власною країною. Ми так далеко від центрів ухвалення рішень та економічних важелів впливу, що доводиться воювати, щоб це змінити. І досі українці мають украй невпливову роль в країні.

Незалежність – це й те, як змінюються українці. Молодь стає ультраліберальною. Можливо, тому, що консерватизм асоціюється з Росією, а можливо, тому що досі наступаємо на граблі. Пригадую слова друга: "Хіба останні півтори тисячі років не переконують, що цей народ генетично ні на що не здатен?" Коли читаєш сучасних публіцистів, розмовляєш з українцями – бачиш, що крайні ліберальні ідеї стали модою, хоч у Європі якраз навпаки. І ми ризикуємо підтримати лузерів, поставити не на тих, як це сталося після Першої світової. Сподіватимемося, це не зашкодить розвитку країни.

Зрештою, Україна вже доросла. Дедалі більше з'являється впевненості, що вона й це переживе

Зараз ви читаєте новину «Довга дорога додому». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 160
Голосування Андрій Шевченко залишить збірну України після Євро-2020?
  • 1) так, разом з італійськими помічниками перейде до "Мілана"
  • 2) ні, захоче зіграти як тренер на Кубку світу-2022
Переглянути
Погода