Охочих похизуватися власним футбольним клубом меншає
Чим відрізняється уродженець міста від того, хто виріс в селі? Містянин все купує, а в селянина все своє – картопля, цибуля, помідори, сметана, яйця, сало. Тож змусити останнього заплатити за щось живими грошима набагато складніше. І тому грошей у нього завжди більше. Цим, як на мене, і зумовлений наступ на українські футбольні вершини команд, що належать багатим землевласникам і базуються в селі.
Футбол у сучасній Україні – штука недешева. Бюрократи з Києва обклали бідолашні клуби купою поборів. Почитайте регламент поточного сезону і спробуйте порахувати, скільки треба заплатити футбольній владі, аби вона допустила до чемпіонату України. Тому охочих похизуватися власним футбольним клубом серед українських бізнесменів стає все менше. Як Ігор Коломойський колись утримував п'ять футбольних клубів, так і багаті бізнесмени або припиняють фінансування футбольних проєктів, або садять їх на мінімалку.
І все одно виходить дорого. Навіть такий серйозний клуб, як київська "Оболонь", що має і власний стадіон, і футбольну школу, а не перейменовану ДЮСШ, демонстративно не хоче виходити в найвищий дивізіон. Логіка – не "палити" втричі більше грошей. Єдині, кому це все не страшно, – так звані аграрії, які володіють неозорими просторами сільськогосподарської землі. Вона в нас ніби й не продається, а все одно стала їхньою власністю і приносить шалені гроші.
Українські латифундисти поводяться приблизно так, як українські поміщики 200 років тому – бережуть статки і намагаються їх примножити. Час, коли їхні діти й онуки розтринькають ці мільйони по лондонах і парижах, ще попереду. А поки що вони прагнуть розваг.
200 років тому такою розвагою був власний театр. До нього, крім селян-кріпаків, долучали професійних акторів, які з різних причин залишили міські театри й готові були грати "за харчі". Цими театрами хизувалися – запрошували на вистави сусідів-поміщиків і прагнули здивувати їх рівнем привезених із міста театральних зірок.
У нинішніх українських сільських скоробагатьків із театром не склалося. Не в тих гімназіях навчалися. Інша річ – футбол! І коли 30 років тому вершиною мрій для більшості власників сільських команд була перемога в чемпіонаті області чи у змаганнях "колективів фізкультури", яких тепер перейменували в "аматори", то нині все йде до того, що сільські команди вестимуть повноправну боротьбу за всеукраїнські трофеї та братимуть участь у попередніх стадіях єврокубків.
Не можна сказати, що такого досвіду немає. У 1970–1980-ті команди колгоспів-мільйонерів стали помітним явищем. Але винятково в нижчих лігах. До вищої тоді було зась. Тепер не те. Головна причина, що дає сільським командам величезні перспективи, – господарі утримують їх не просто на свої гроші, а на гроші реально зароблені. Одна річ – гратися в "президента клубу", коли на тебе сиплються мільйони, які ти не знаєш куди подіти, інша – свідомо витрачати на футбол здобуте на землі.
Очевидно, що дурних грошей у країні стає щораз менше. Потоки обміліли, схеми потроху розвалюються. Лише пшениця й рапс на родючих полях дають усе більші врожаї.
Той, хто працює на землі, завжди першим бачить, що дешевшає, а що – навпаки. За останні шість років ціна на українських футболістів упала майже до нуля. Сотні гравців, які колись рахували зарплати "штуками баксів", готові нині грати практично за харчі, подібно до акторів кріпацьких театрів. Бо нічого більше не вміють. Тож куркулистому селюку тепер неважко утримувати команду за колишньою ціною одного футболіста.
І це ще не все! Досі в кожному українському футбольному клубі була практика, за якою між гравцями й тренерами з однієї сторони та власником – з другої, завжди був прошарок сумнівних людців. Через їхні руки проходили гроші. Значна частина яких у тих руках і залишалася. Про це всі знали, але власники вважали, що нічого не тямлять у футболі. Тому довірялися злодійкуватим спеціалістам, знаючи, що ті вкрадуть.
Не так із "аграріями". Я, звісно, свічки не тримав, але здається, що той же власник "Інгульця" особисто відраховує з кишені кожну гривню на потреби своєї команди. І завжди зекономить, де можна. У селі в цього власника все своє. Не треба платити за оренду футбольних полів і решту, за що платять клуби, які базуються в містах. Економить і на харчуванні, і на проживанні, і ще на багатьох речах. А головне – гроші футболістам теж ідуть безпосередньо від хазяїна. Торік власник "Інгульця" назвав суму премії – мільйон гривень, яку заплатив футболістам за вихід до фіналу Кубка України. Як для села – великі гроші, як для Києва – копійки.
Поточного сезону ми зустрічаємо у складах сільських футбольних команд усе більше знайомих прізвищ. Не за горами час, коли власники цих клубів вийдуть на ринок із пропозиціями для охочих бачити в себе їхніх футболістів. Так почнуть відшкодовувати свої і без цього невеликі витрати. Щоправда, глядачів на іграх сільських команд ніколи не буде багато, і телеправ на їхні матчі дорого не продаси, і реклама серйозна на село не піде.
2 
35413
Коментарі