Який Близький Схід потрібен Україні

Після реформаторів до влади прийшли фанатики

11 січня в Ірані знову спалахнули вуличні заворушення. Такою фразою світові агенції вкотре згадують, що в цій країні є незгодні. Цього разу – через збиття іранськими військовими українського пасажирського літака. Розраховувати на великі заворушення не варто – незгодних там небагато. Чимало виїхали, ще більше ув'язнені та страчені. "Поліція думки" – Вартові ісламської революції – чутливо відстежують найменший порух. І реагують надзвичайно жорстоко. І попри застереження президента США Дональда Трампа не проливати кров, воєнізовані бойовики "вартових" розстріляли демонстрації в кількох іранських містах.

 

Усе почалося 8 січня. Спершу з'явилися повідомлення про атаки іранських військових на об'єкти Сполучених Штатів у сусідньому Іраку – як відповідь Вашингтону на вбивство генерала Касема Сулеймані, головного стратега Ірану на Близькому Сході. А потім – інформація про авіакатастрофу Boeing-737 Міжнародних авіаліній України після злету в повітря. Попри те, що наш президент мовчав про можливість збиття пасажирського лайнера, за нього сказали офіційні особи інших країн. Іран був змушений визнати, що український літак збили вони. Кілька тисяч іранських мітингарів використали це як привід вийти на вулицю. Попри небезпеку бути покаліченими й убитими.

Це триває з лютого 1979 ро­ку – з часу ісламської революції в Ірані та приходу до влади шиїтських фундаменталістів. Кожну п'ятирічку в країні вибухають протести – то слабші, то сильніші. Але зупинити їх влада не здатна. Викручується типово – звинувачує в усьому Держдеп.

Хоча ні, це почалося ще раніше. До нашої ери на території сучасних Ірану та Іраку існували потужні імперії. Як сталося, що вони опинилися в осередді перманентних конфліктів?

У старі часи обидві держави певною мірою нагадували сучасну Росію. Величезні імперії з довгою історією та потужною армією. Тримали у страху мало не весь тогочасний світ. У Міжріччі намагалися збудувати вежу до небес, щоб панувати не лише на Землі, а й у небі.

Проте, як казав Котигорошко, на кожну гадину з'явиться рогатина. Їх обидві знищив Олександр Македонський – цар маленької країни на Балканах. Це означає, що не кількість головне, а віра у свою силу. Після цього ні Персія, ні Вавилон не змогли відновитися. Вони ще довго були імперіями, але вже ніколи – світовими потугами. Обидві держави завоювали араби, залишивши після себе на згадку іслам. Попри те, що більшість країн Близького Сходу – сунітські, умовні "католики", Іран і більшість населення Іраку – шиїти, умовні "протестанти". І якщо Іран, під впливом потужної перської культури, зберіг національну ідентичність, то Ірак частково заселили араби, а частково – місцеве населення арабізувалось. Кому, як не українцям, це зрозуміло.

До речі, саме Персія колись завоювала Вавилон – у VI столітті до Христа. Звідти, можливо, й тягнеться прагнення Ірану контролювати Ірак. Ну, бодай частину. Бодай найменшу.

На початок ХХ століття обидві країни були відсталими мусульманськими державами під видимим, а частіше невидимим, протекторатом Британії. Та завдяки іранській династії Паглаві, що прийшла до влади 1925 року, відбулась форсована модернізація країни. Реза Шах і його син Мохаммед Реза, мали повне право називатись іранськими Ататюрками. Європеїзували всі ділянки життя: допустили жінок до університетів та виборів, створили систему загальної освіти тощо.

І от тут починається найцікавіше. У шаха з'являються опоненти з двох таборів. Перші – прихильники старовини, консерватори. Їм не подобається світськість, демократія, відмова від шаріату. А другі – ліберали. Вважають, що шах – диктатор, а прав замало. До того ж шах націоналізував місцеву нафтогазову промисловість, що налаштувало проти нього Велику Британію і Сполучені Штати.

 

Врешті, попри численні ліберальні реформи та амністії для політв'язнів, ісламісти й ліберали знаходять спільну мову та організовують Іранську революцію. Як наймасовіша сила до влади приходять "зелені" – шиїтські фанатики на чолі з духовним лідером імамом Алі Хомейні. Одним із перших рішень заборонили жінкам виходити на вулицю без хустини й брати участь у політичному житті. Лібералки намагалися проводити мітинги, але їх швидко заборонили. Вся ліберальна опозиція за кілька років опинилась у в'язницях разом із прихильниками шаха. З'явилася Ісламська Республіка Іран.

Знов-таки, українцям має бути відомо, як ультраліберали кілька разів приводили до влади сили, які важко запідозрити в симпатіях до демократії. Ця республіка так-сяк досі існує. Незважаючи на постійні санкції Сполучених Штатів і Великої Британії, які, по суті, й привели Хомейні до влади.

Як могли проґавити ісламістів? Це питання ставлять собі не лише іранці, а й цілий світ. Шах, безперечно, був недосконалий. А отже всі повелися на гарну обгортку – "зелену" опозицію, яка вже точно буде чесною й морально чистою владою. І забезпечить ще більшу демократію. Зараз із цього сміємося, а раніше люди серйозно так вважали. А тоді створили один із найжорстокіших і найзакритіших режимів у світі.

Подібно розвивалися події і в Іраку. Там владу короля скинули республіканці, а згодом її захопила соціалістична партія БААС на чолі з Саддамом Хусейном. Він встановив диктатуру, яку довелося скидати американцям.

До влади прийшли проамериканські сили, а також суніти, шиїти, курди і ще низка організованих сил по всій країні. Отже важко уявити єдиний Ірак, і він точно не проамериканський.

У більшості країн Близького Сходу діють спадкові монархії, де місцеві королі й султани мають серйозну владу – це не Європа. І часто клопоти з Заходом – як той-таки Оман, який частково перебуває під санкціями, але море там хороше.

Якщо останні заворушення в Ірані матимуть продовження вкупі з можливою атакою США, то можна розраховувати радше на повернення моделі шаха – наприклад, сина останнього шаха Рези Паглаві, ніж на демократію західного зразка. Проте зараз це виглядає фантастикою. Революція в Ірані в наступні роки не має шансів. І Штати не почнуть ризиковану кампанію впритул до власних президентських виборів.

З Іраком, скоріш за все, буде та сама історія, що з Сирією – країна розділиться на умовно шиїтську – проіранську, сунітську та курдську частини. Будь-яка центральна влада в Багдаді не має змоги утримувати велетенську й різнорідну державу в цілісності.

Який Близький Схід потрібен Україні? Насамперед – передбачуваний.

Звісно, більшість арабських держав на півострові зацікавлені у співпраці з нами, а ми – з ними. Та у випадку з Сирією та Іраком для нас краще розділення. Утворення окремих держав для сунітів і шиїтів може упередити конфлікти на десятиліття. Проте залишається питання про курдську державу. Навряд чи Україна матиме з цього користь, не пересварившись з арабськими країнами й Туреччиною. Сильний Курдистан можливий лише у випадку сильного Ірану – не ісламістського, а традиційного. Який був би магнітом для притягнення країн, що розмовляють перською мовою – зокрема, частини Афганістану й Таджикистану, а також країн "перського світу" – Узбекистану, Турк­меністану, частково Азербайджану. В такому разі Іран перетвориться на природного суперника Росії в Азії. Це Україна й мусить підтримувати з усіх сил. У кожному разі, Києву потрібна або сильна Туреччина і слабкий Іран, або потужний Іран і незалежна курдська держава. Щось середнє не буде для нас позитивом.

Я не вірю, що все це Зеленський знає. Інакше навряд чи поїхав би в Оман, а зай­мався би питанням Близького Сходу на рівні з іншими державами. Але весь його інтерес до Ірану надовго залишиться пов'язаним із катастрофою літака під Тегераном. Натомість про "перський світ", курдів і Вавилон, він, очевидно, мало що розуміє. Ймовірно, активну позицію України на Близькому Сході доведеться залишити його наступнику. А сьогодні за Сирію, Ірак та Іран змагаються інші. Зрештою, ті самі, хто й за Україну.

×