На цей момент ми досі не знаємо рішення Конституційного суду щодо виборів. Указ Володимира Зеленського мали б оголосити неконституційним, за логікою. А самі вибори призначити чергово – на жовтень. Це не означає, що так буде. Ймовірно – навпаки. Бо це країна контрастів – Україна.
Але, навіть якби вибори перенесли на жовтень, принципово кампанії це не змінило б. Пам'ятаєте, як видають закони: спершу голосують, а тоді вносять зміни, раз, два, п'ять. Є закони з десятками змін, якщо не більше. Так от ця новація теж "зі змінами".
Пам'ятаю свої перші парламентські кампанії. Тоді був переконаним "прихильником" Народного руху України з відповідним картонним посвідченням, яким страшенно пишався. І любив саме вибори до Верховної Ради. Бо президентські були якісь змазані, пов'язані суто з особою. А от парламентські – набір ідеологій, течій, віянь, напрямків. Я читав усі програми політичних сил від 1998 року. Виписував у зошит, робив компіляції, розводив їх за ідеологічними напрямками. І чітко знав, чого прагне та чи інша партія або блок.
З часом ідеологічна складова занепадала. Дедалі більше партій почали вибудовуватися під лідера чи під державну політику. І виразних правих, лівих або центристів не залишилося. Чи майже не залишилося. Зрештою, чи в когось повернеться язик назвати українських комуністів комуністами? Про націоналістів мовчатиму.
Програми ставали вкрай куцими. Мрії дедалі обмеженішими. І вже на вибори 2014-го ми вийшли з розмитими позиціями.
Я питав тоді у друзів, яка різниця між "Блоком Петра Порошенка" і "Народним фронтом". Мені відповідали: "Ну як ти не розумієш? То – Порошенко, а то – Яценюк!" Людям цього досить, то навіщо партіям морочитися з програмами? Хто їх зрештою читає.
Єдина партія, яка весь час намагається виписувати програму і певним чином себе позиціонувати, – "Батьківщина". Проте, ще з часу сумновідомого "Українського прориву" стало зрозуміло: тимошенківці забувають про програми, щойно вибори закінчуються. Не знаю, навіщо вони їх пишуть.
Остання виборча кампанія стала ще показовіша. Програми перетворилися на дві-три сторінки – "про все хороше, проти всього поганого". І тепер мені вже доводиться питати у друзів, у чому різниця між "Слугою народу" і "Голосом". От правда, в чому різниця?
Є дві основні відповіді. Перша: що "Голос" умовно проукраїнський, а "Слуга народу" – умовно ніякий або російськоцентричний. Це егрегор, ми це відчуваємо глибоко в душі, на підсвідомому рівні. Як первісні люди в печері. Ми справді хочемо мати таку логіку? Неандертальську. Одні наші, другі не-наші, та й годі. Яка політика, яка ідеологія – ви про що? Бо іншого не дано. Жодна з цих двох партій фактично, осяжно, читабельно нічим не відрізняється. Ті самі гасла у програмах. Та сама надія на нових людей. Антикорупція, мир, добробут. Усе. Немає за що зачепитися.
Друга відповідь: дивися на людей у списках. Ось ця орієнтованість нагадує фракції в тоталітарних партіях – група одного товариша, група іншого. Вони мають гидотний вигляд, а наші – нічого так. Але знов-таки – до чого
тут партії?
Ні до чого. Бо це не партії. Це – проекти.
Можна зібрати фахівців з різних сфер. Але це не те, що створити партію. Бо політична партія починається зі спільного бачення світу. Вона є об'єднанням громадян, яке прагне досягти мети через отримання і здійснення політичної влади. Тобто влада тут не є метою, а лише засобом реалізації спільного бачення. І саме тому справжні партії народжуються з ініціатив групи людей. Ці люди розуміють, якою хотіли би бачити країну. Не взагалі, а конкретно. Якою має бути система освіти й чи потрібен ринок землі – і який саме. Як має бути облаштовано комунальне господарство і яка участь держави в економіці. Які податки зменшити, а які збільшити – і чому. Чи потрібне суспільне телебачення, і яке. Таких питань тисячі. Ініціативна група обмірковує їх шляхом дискусій і виробляє спільну позицію. Тоді вимальовується ідеологія партії, яку зазвичай легко каталогізувати.
Очевидно, що люди, які хотіли б вільного ринку землі, не бажатимуть збільшення соціальних видатків, а прагнутимуть макроекономічної стабільності. Не може політик, який хоче підвищити пенсії та зменшити комунальні платежі підтримувати роздержавлення великих підприємств і збільшення доходів через зменшення оподаткування. Він може це заявляти. Але тоді або в нього в голові каша, або він свідомо бреше. Та в Україні це пречудово поєднується.
Саме ідеологічна ніша, що її займає певна партія, має приваблювати людей. Тобто бачення спільного майбутнього. Воно може відрізнятися в деталях, але навряд чи в чомусь серйозному. Бо "партія" – це частина суспільства, яка бачить життя у країні подібно. Не можуть в одній партії бути соціалісти й ультраліберали, українофоби й націоналісти, навіть якщо вони всі проти корупції і гарні хлопці. У нормальній країні – не можуть. А в Україні – цілком.
Спільне бачення світу об'єднує ініціативних людей на багато десятиліть уперед. Вони не можуть міняти партії, мов рукавички і тасувати ідеології. Це великий клуб за інтересами, навіть мікрорелігія. Віра, що твій погляд на світ – правильний. І що він принесе користь мільйонам. А для цього такий погляд потрібно мати. Тому такі партії зазвичай досить монолітні і є великою родиною однодумців. А вже виборці голосують за них з огляду на те, що на цей момент важливіше – зменшити податки, побудувати підприємства, збільшити зарплату чи покращити освіту.
Коли партії втрачають ідеологічну складову, вони розмиваються і стають суцільно сірими. У нашому випадку цей сірий стає темно-рожевим, у бік червоного. Так приходить популізм.
Кілька тижнів тому оприлюднили графік політичних уподобань українців і, що важливіше, програм українських політиків. На графіку "лівий"-"правий" і "консервативний"-"ліберальний". Людей просили відповісти на питання, якими мають бути економіка, суспільство, політика, розвиток країни. Виявилося, понад 70 відсотків українців розташувалися в ліво-консервативній, патерналістській чверті графіка. Такими ж були і заяви більшості наших політиків – від націоналістів до русотяпів. За деякими винятками. Бо за це голосують.
Зрештою, так простіше. Немає сенсу вносити логіку туди, де й без неї можна заробити бали. Навіщо людям замислюватися, де взяти гроші на пенсії чи скільки реально коштує газ? Їх важче дурити. Легше зробити, як завжди, – пообіцяти зменшити тарифи, а потім їх збільшити.
І саме це викликає постійну політичну нестабільність. Бо люди бачать, що їх дурять. Але зазвичай не розуміють, як і чому. Їм перестали розповідати, що потрібні речі даються важко. Бо таких не підтримають. А натовп інших розповідатиме казки, що ось Асоціацію підпишемо, і буде рай. Або корупцію зруйнуємо, олігархів посадимо – й одразу заживемо.
Найгірше, що цю помилку повторюють і "молоді" політики. Вони збирають солянку з "гарних хлопців", не маючи жодного бачення майбутнього. Мовляв, от прийдемо ми, чесні, до парламенту, а там буде видно. Не буде. Бо неструктурований парламент з більшістю "гарних хлопців" ще гірший за неструктуроване суспільство. Адже Україні вкрай потрібно вибудувати нову систему, інституції, кожну галузь практично з нуля. А кожен намагається розповісти лише про те, як буде руйнувати систему стару. Єдиною сякою-такою відмінністю між ними є "національне питання", що якраз і мусить бути не предметом політики в нормальній країні – а суворою константою.
У світі модно перейти на цифрову політику, на Instagram і дискурс, що нікого не ображає. Якщо політик каже "я за ринок землі, але…" – це означає, що він проти ринку землі, але боїться це сказати. Але такий тренд логічний для структурно й ідеологічно вибудуваних суспільств. Де щонайменше 100 років існували партії з різними ідеологічними наповненнями – і вони створили "економічне диво" в кожній із таких країн, пройшли через корупційні скандали, посадки, очищення до сучасного вигляду своїх держав. Натомість ми перестрибуємо з феодалізму до постіндустріального суспільства, минаючи декілька необхідних фаз розвитку. Тому й виходить клоунада.
Тому вкотре голосувати немає за кого. Немає нікого, хто чесно визначив би ідеологію і мав бачення майбутнього країни. І був би у змозі це бачення захищати. Політика перетворилася на шоу, де їй і місця немає. Помітили, як поменшало політичної реклами в поштових скриньках? Та навіть у наметах – подивіться уважно, що там тепер роздають. Бо немає сенсу розкидати одне гасло з трьох слів у скриньки. З нас зробили ідіотів. І далі роблять.
3 
35413
Коментарі