Маємо пройти шлях від декомунізації до деколонізації
Є в Україні питання, обговорювати які – собі дорожче. Серед них на чільному місці – мовне. Я не люблю цю тему, але вважаю, що вона потребує обговорення. Не люблю її насамперед тому, що тема ця вкрай складна, в ній безліч відтінків, ігнорувати які – втратити суть справи; і сила-силенна емоцій, не зважати на які – неприпустимо.
Мабуть, із місяць тому прочитав фейсбук-допис Семена Глузмана, в якому він з неприхованим сарказмом відгукнувся про топ-чиновників, які свій управлінський дилетантизм компенсують патріотичною риторикою, зокрема велемовними освідченнями в любові до української мови. Глузман невимушено підводить читача до радикального питання: що важливіше – професіоналізм чи українська мова? А якщо простіше, то до якого лікаря, за потреби, звернувся б читач: до того, котрий здатен поставити правильний діагноз, чи того, який розмовляє українською? Я "цитую" Глузмана досить довільно, договорюю те, що він волів би залишити за дужками або про що сказав би краще за мене. Тож усі нарікання, будь-ласка, – на мою адресу. Та все ж питання поставлене: що важливіше – мова чи професіоналізм?
Питання це – маніпулятивне. Це чиста софістика. Бо суть справи полягає в тому, що професіоналізм і мова лежать у різних культурних і соціальних площинах, і тому протиставляти їх некоректно. Так само некоректно протиставляти економіку та політику, релігію і науку, повсякденне життя й мистецтво. Утім, ми завжди припускаємося цієї некоректності. Особливо цю софістику полюбляють політики, коли просторікують про економічні інтереси, заради яких нібито потрібен "мир любой ценой" і варто витерти ноги об свою національну гідність.
Економіка й мова протиставляються в Україні від дня незалежності. Це була улюблена фішка Партії регіонів. Тепер цю тему осідлали демагоги з "Опозиційного блоку" й інші поборники "За життя!". Подібне протиставлення, але з іншим акцентом, роблять постреволюційні патріоти, які на всі закиди відповідають: зате ми у вишиванках. Що в перекладі українською означає: любіть Україну і не заважайте нам красти.
Україна – на гачку мовного питання. І маніпулятивна гра з ним має основою не лише провокативний умисел, який іде від прагнення Москви розколоти Україну, а й від браку теоретичної бази для його вирішення. Політичний ідеал – єдиний народ, єдина церква, єдина мова, єдина держава – залишився в ХІХ столітті. Від тієї доби "весни народів" нам дістались літературна мова, канон української історії, ба, навіть і сама Україна. Бо, хоча Україна нинішня є трансформацією УРСР, остання була ерзац-замінником УНР. Тоді в 1917–20 роках ми таки вибороли своє місце на карті світу. Так, УНР не вистояла. Але той факт, що український народ здатен боротися за незалежну Україну, змусив окупантів створити УРСР – адміністративно-територіальне утворення колоніального типу, де аборигени мали бавитись вишиванками, колоритними танцями й освідчуватись у відданості метрополії. Минув час. Україна стала незалежною. Їй уже 27 років. Але культурний канон не змінився. Аборигени як бавились вишиванками, так і бавляться. Як співали милозвучних пісень, так і співають. Як не знали власної історії, так і не знають. А яка ситуація з мовою – годі й казати.
Усе це означає лише те, що культура досі не змінилася. Українці дотепер самоідентифікуються за допомогою зовнішньо-атрибутивних маркерів – фольклору та кухні, але відчужені від маркерів ціннісно-смислових – мови, історії та політичних домагань. Ті ж таки росіяни натомість самоідентифікуються насамперед через мову: бути росіянином – це означає розмовляти російською й усвідомлювати зв'язок з історією "государства Российского".
Я не намагаюся принизити українців і піднести росіян, а лише вказую на те, що сила історичної інерції діє досі. Живучи в колонії з назвою УРСР, українці мали право тільки на горизонтально-побутові ціннісно-смислові атрибути. Вихід за рамки побуту, вихід в історію (осмислення минулого свого народу) і вихід у політику (осмислення майбутнього свого народу) – каралися мордовськими таборами. Бо аборигени не мають права на історію та політику, аборигени не мають права на життя в часі. Аборигенам дозволена тільки теперішність. Право на минуле та майбутнє, історію й політику – монополія народу метрополії.
За 27 років незалежності ми так і не змінили культурних трендів. Як їх змінити? Спроби змін бачимо в діяльності Українського інституту національної пам'яті. Критикувати політику декомунізації та її ініціатора Володимира В'ятровича в певний момент стало модою. Утім, вважаю, він веде правильну політику: комуністичні атавізми, всі ці "старые песни о главном", які використовуються задля поширення "русского мира", потрібно видаляти. І закиди на адресу Володимира В'ятровича доречні лише щодо окремих проявів політики декомунізації, а не її головної спрямованості.
Скажімо, не можна без смутку та сміху згадувати про перейменування Кіровограда на Кропивницький, а Дніпропетровська – на Дніпро. Останній приклад – взагалі за межею здорового глузду: назвою міста зробили жаргонізм, причому переклавши його з російської. Утім, сам цей приклад достеменно характеризує і культурну ситуацію, і методи декомунізації. По-перше, в міській культурі домінує маргінальна стилістика. По-друге, прийняття назви Кодак, яка мені імпонує, чи Січеслав, потребувала просвітницької роботи, займатись якою, даруйте, всім було в лом. По-третє, центральні органи влади, схваливши політику декомунізації, полишили її на відкуп органам місцевого самоврядування, а що вони там наприймають – усім було байдуже. От і бачимо на виході: "кропива, ти моя кропива" та назву з міської підворітні.
Прогалина в політиці декомунізації – її незабезпеченість просвітницькою роботою. З людьми ніхто не розмовляв, відповідно всі діяли в межах свого містечкового світогляду. Хоча перейменування міст і вулиць – це вкрай складна й важлива справа: масштабу поетичної творчості. Назва задає поетику простору, визначає його ідентифікацію, свого роду привласнення, а також ідентифікацію суб'єкта. Однак на ці речі ніхто не зважав. Чому? Бо людина теперішності, людина побуту, здатна лише відтворювати, але не спроможна творити.
Але є й інша, складніша проблема, яка виходить за рамки чистої декомунізації й охоплює масштаб самоосмислення України в історії. Декомунізація була раціональною й виправданою в країнах Балтії та Польщі. Ситуація з Україною складніша. Ми не можемо викреслити зі своєї культури тексти Тичини та Рильського, Бажана й Первомайського. Не можемо дозволити собі таку розкіш. Ми не можемо викреслити перші п'ятирічки, Дніпрогес, ХТЗ, наш внесок в освоєння космосу, створення ядерної зброї й обчислювальної техніки. Що нам робити з тисячами пам'ятників мільйонам загиблих у Другій світовій? І коли критики декомунізації, насамперед із табору "русского мира", кажуть, що в них відбирають історію, то вони, подобається це комусь чи ні, мають рацію. Так, мотивація їхньої критики – не від великої любові до України. Навпаки, їхнє прагнення – знищити українську самосвідомість і замінити українську культуру совковим кітчем. Але кажу про інше: як бути з тими людьми, котрі своє життя залишили на шахтах і меткомбінатах, які ще пам'ятають Другу світову і повоєнні жахи? Як їх змусити забути історію свого життя?
І того нам потрібна дещо інша декомунізація. Потрібна політика, яка здійснювалася б не шляхом цензурування – викреслювання сторінок, які не подобаються, – а політика переартикулювання. Простіше кажучи, про радянське минуле треба навчитися говорити по-іншому. А це означає, потрібен новий дискурс "України радянської". Одначе питання: хто його створюватиме? Це робота для істориків, філософів, публіцистів, сценаристів і письменників. Але всі ці люди сучасній Україні не потрібні. Принаймні таке враження.
І наступне: я вже зазначав, "весна народів" залишилася в ХІХ столітті. Нині – інша епоха. Нині світ переймається не національними кордонами, а тим, щоб переділи кордонів не переросли в глобальну війну. Світ цікавиться не мовами, а тим, щоб поривання до розвитку національних культур не переросли в геноцид іншомовних та іншокультурних. Світ засвоїв бодай якийсь урок Другої світової.
А це означає, що нам знову ж таки потрібен новий дискурс національного відродження. Кажучи простіше, потрібно навчитися прийнятно говорити про доцільність мовного та культурного відродження України. Потрібна нова філософська й політологічна аргументація. А її немає. І створювати її нема кому.
Вихід єдиний: перехід від політики декомунізації до ширшої політики, ім'я якій – деколонізація. Точка фіксації очевидна: Україна перебувала в колоніальній залежності від Росії. Колонізатори проводили заходи з депопуляції, а це – і виселення запорожців на Кубань, і столипінські переселення в Сибір, і Голодомори, і депортації. Проводилась політика денаціоналізації, а це – і заборонні акти проти української церкви, і заборони української мови, і насадження російської освіти. Проводилась політика репресій проти діячів української культури та науки: перелік репресованих і закатованих – нескінченний. Відродження України потребує загального контексту, який доцільно визначити як заходи з деколонізації.
Однак деколонізація – це лише виправлення минулих негативних факторів. Окрім заперечення, має бути й утвердження – творення нової культури. І знову ж таки питання: хто цим займатиметься?
У Семена Глузмана є вартий уваги спогад: якось він виставив за двері знімальну групу, бо журналістка заявила йому, що він має давати інтерв'ю українською.
Я зустрічався із Семеном Глузманом лише раз і розмовляли ми не довше п'яти хвилин. І здається, Глузман говорив зі мною українською, хоча точно не пам'ятаю, бо я тоді був трохи ошалілий від щастя: переді мною – Семен Глузман!
Для них, пише Глузман, було важливо, щоб я говорив українською, але байдуже, що саме скажу. Того я їх і видворив.
Я за те, щоб слово Семена Глузмана лунало українською. А для цього, зрозумійте мене, з Глузманом треба говорити ввічливо і на теми, які йому цікаві. Історія підтвердила правоту його політичної інтуїції. Він не відвернувся од її голосу. І це викликає повагу! І того спершу усвідомлення "хто є хто в Україні", а вже потім – усі інші побажання.
І йдеться не тільки про Глузмана. Так само, маючи повагу, треба говорити з жителями Миколаєва й Одеси, Запоріжжя і Харкова. В людях треба бачити не опонентів, а партнерів, не ворогів, а друзів. Бо інакше вони про нас просто забудуть. Ми для них не існуватимемо. А Росія і далі спекулюватиме на їхньому відчуженні, поширюючи маніпулятивні тези про "дві України". Немає "двох Україн". Є одна і єдина Україна – "від Сяну до Дону" – країна, яка має подолати своє колоніальне минуле. І є люди, які пережили геноцид – досвід, що потребує проговорення. Є люди, яким потрібне майбутнє. І про це майбутнє з ними потрібно говорити, бо знайдуть вони його деінде, але не в Україні.
І останнє стосовно мови та професіоналізму. Дилетанти не збудують нової України
3 
35413
Коментарі