— Намагаюся бути стовідсот­ково україномовним, але поки що проскакує суржик. Удома разом із дружиною намагаємося переключитись на українську, але це непросто, — каже 45-річний Сергій Свириденко із села Іванопілля Костянтинівського району Донецької області.

— Перед війною відчувалася напруга, але ніхто не думав, що до такого дійде, — згадує. — Займалися своїми справами. Питання мови не здавалося важливим. Але чим більше переварював його в мозку, тим більше розумів, що таки важливе. Недарма ж її забороняли і вбивали людей. Якогось дня я вирішив, що почну нею говорити. І почав. На мітингах у Донецьку проти нас звозили "понаєхавших" із Ростова. Коли вони чули українську, то кричали: "Езжайте во Львов". Переконав, що потрібно розмовляти українською родичів і друзів. Тоді розійшовся поглядами і досі не спілкуюся лише з братом. Він сепаратист, живе в Києві.

У січні 2015-го померла мати. На її дев'ятини я поїхав у АТО добровольцем.

Там не було російськомовних. Багато розмовляли чистою українською. Решта — суржиком. Я не людина підручників, мову вчу на практиці. Освоюючи португальську на заробітках, підмітив, щоб знати її — треба балакати. Коли щось не так скажеш, люди поправлять. А якщо стидатимешся говорити, то й не почнеш. Буває, запрошують десь промову сказати. Завжди питаю, яка тема, але ніколи не готуюся. У моєму віці зв'язок між язиком і мозком ще існує. Хоча розумію, що говорю неідеально.

Із покупцями на базарі спілкуюся тільки українською. Якщо хтось фиркає і питає: "А почему вы говорите на украинском", то в мене самі матюки російською в голові. Як люди можуть ставити таке абсурдне запитання, коли живуть в Україні. Не погоджуюся з американським письменником Дейлом Карнегі, який учив, що бізнес має підлаштовуватися під клієнта. Виходить, що маю кивати і всміхатися людям, які прагнуть "русcкого мира". Ні, треба розставляти пріоритети. Те правило не працює в умовах війни. Більшість мислячих людей, які мають хороший бізнес — проукраїнські. Вони не зацікавлені в "русском мире".

Лінія розмежування проходить за 20 кілометрів від мого дому.

Бачу голодранців, які приїздять звідти і розказують, як у них все добре. Нагрібають ковбаси та сала, не знають, у яку кишеню сховати. Сєпари відбирають на блокпостах.

На Донеччині ставлення до української покращилося. Більше її чуємо на телебаченні, по радіо, рекламу та вивіски магазинів стали робити нею. Допомогло рішення влади ввести мовні квоти. Єдиний мінус, що досі можна зловити сєпарське радіо чи телеканал. Не вдається скрізь заглушити. Водії Авдіївки чи Покровська можуть у маршрутках вмикати радіо ДНР чи ЛНР.

Подобається, що у школі все навчання перевели на українську. Оптимізму додає свідома молодь, якої безліч. Зможуть навчити старших. Насильно їх не зміниш.

У першу чергу мають перейти на українську всі держслужбовці. Був випадок, коли мене зупинили поліцейські. Я попросив говорити зі мною державною мовою, а не мовою окупанта. Вони почали: "Язык не имеет значения. Мы вне политики". Це неприпустимо чути від представників влади.

Якби ми повністю позбулися російської мови — це відібрало б у Путіна один із пропагандистських козирів. Якось чув від росіянина, що ми війну програємо, бо в Росії на неї багато поставлено. Вони від нас не відчепляться. За час незалежності ми не створили чотири атрибути державності: мову, релігію, освіту і армію. На основі цього вороги завжди можуть розв'язати в Україні війну.

Служив командиром гармати

45-річний Сергій Свириденко народився і більшість життя прожив у Донецьку. З дитинства говорив російською.

— Бабуся по маминій лінії була родом з Кіровоградської області і завжди підкреслювала, що ми — українці, — розповідає. — Мама стала вчителькою української мови та літератури в Донецьку. На українську переходити любила, але в основному спілкувалася російською. Батько був російськомовний, бо ріс у прийомній родині — білоруса і кацапки. В школі викладали російською все, крім предмета "Українська мова та література".

Закінчив Докучаєвський технікум за спеціальністю "Технолог приготування їжі". Створив підприємство з виготовлення напівфабрикатів. Потім потрапив у призов до Збройних сил України.

— Зі мною було багато хлопців із Західної України. Почав спілкуватися з ними суржиком. Так само протягом 7 років на заробітках у Португалії, — каже Сергій Свириденко.

Повернувся в Україну 2008-го і влаштувався у Донецьку торговим представником. Заробив грошей і створив фірму, яка займалася оптовою торгівлею ковбасних виробів.

Навесні 2014-го брав участь у мітингах на підтримку України. Протягом року служив у зоні АТО командиром гармати у 54-й окремій механізованій бригаді.

Створив екоферму "Козацьке подвір'я". Тримає кури, свині і кози. Виготовляє сири та ковбаси за власними рецептами.

×