— Усе життя робила в колгоспі. Отримую мінімальну пенсію. І доплату 50 гривень за інвалідність першої групи по зору, — розповідає 89-річна Катерина Остапенко з Кропивницького. Має 50 років трудового стажу.

— За першою дитиною майже до пологів працювала на буряках. Після народження сина, за півроку вийшла на роботу. Малого гляділа свекруха. 1960-го розлучилася з чоловіком, бо пив, гуляв. Забрала дитину й поїхала працювати в радгосп "Бориспільський" поблизу Києва. Влітку робила на городині, взимку — доїла корів. Жила на квартирі. Повернулася з сином у своє село. Тітка залишила хату. Знову пішла на буряки. Як не було роботи, перекидали на городину. Рвали в саду смородину, малину, яблука, груші. Працювала, доки не розвалився колгосп. Була добросовісна до роботи, нічого не крала. А заробила мінімалку. В трудовий стаж увійшли роки тільки з колгоспу. В радгосп не стала їхати, не було коли. Син живе у Владивостоці в Росії. Отримую трохи більше 1,7 тисячі гривень пенсії. Доплату 2400 мені не дадуть. Добре, що син щомісяця висилає по 200–300 доларів. Купив мені однокімнатну квартиру.

— За лютий отримала 2740 гривень пенсії. З березня матиму 3100, — каже 70-річна Галина Куликова з міста Теребовля Тернопільської області. Трудовий стаж — 52 роки.

— З 18 років працювала бібліотекарем у школі села Застіноче Теребовлянського району.

— Зарплата була мінімальна. 1992-го перейшла на посаду заступника директора в дитячу бібліотеку в Теребовлі. 2004 року могла вийти на пенсію, але керівництво попросило залишитися. Отримувала зарплату та пенсію. На той час то були хороші гроші. Відкладала на ремонт, допомогла двом старшим донькам за кордон виїхати. Живуть в Італії. 2007-го бібліотекарям до мінімальної ставки додали 50 відсотків. Три роки тому цю доплату скасували. Тоді я вже звільнила посаду заступника директора. На півставки працювала бібліотекарем, аби хоч якось вижити. 2018-го почалися проблеми зі здоров'ям. На початку липня впала і зламала праву руку. Лікування було дороге. Усе оплатили доньки. Більш як два місяці носила гіпс. Кістка ніяк не зросталася. Хотіла вже кинути роботу, але мене знову попросили допрацювати хоча би до кінця року. У грудні нарешті вийшла на пенсію. Хоч отримую субсидію, грошей бракує. У лютому за комунальні послуги заплатила 3200 гривень. Мешкаю сама у чотирикімнатній квартирі на 100 "квадратів". Хотіла житло продати. 10 років тому за таке давали понад 100 тисяч доларів, зараз і 30 не пропонують. Поміняла вікна на металопластикові. Наступного року, планую утеплити квартиру. Найменше грошей витрачаю на їжу. Обробляю грядку біля будинку. Вирощую зелень, огірки, помідори, багато полуниці. Старші дочки з Італії багато продуктів передають. Молодша, коли бере собі мішками картоплю, цукор, борошно — то зі мною ділиться. Майже нічого не купую з одягу. Переважно дарують щось діти та внуки.

— Працював із 16 років. Після школи був підсобним робочим, помічником токаря. Тоді закінчив технікум у Вінниці. Влаштувався на машинобудівний завод токарем, — говорить 66-річний Олексій Пономаренко з міста Хмільник на Вінниччині. Має 48 років стажу.

— Коли підприємство закрили, перейшов в агрохолдинг. Ремонтував сільськогосподарську техніку, звідти й пішов на пенсію. Зарплата була невелика, тому нарахували мінімалку. У дружини така сама. Вона — вчителька. У молодості ми не розкошували. Будували хату, виростили двох дочок. Відкладали гроші на машину, на старість на ощадну книжку. Зараз обоє працюємо, бо жити на пенсію неможливо. Я влаштувався сторожем, дружина готує учнів до зовнішнього тестування. Овочі, фрукти, ягоди маємо з городу. Також тримаємо курей, кролів, поросят.

×