У селі Горінчове Хустського району Закарпатської області живуть казкарі. Чи не в кожній другій хаті бодай хтось та й уміє скласти фантастичну розповідь. Однак зазвичай казки не занотовують.
Село розташоване за 10 км від райцентру. Селяни мають власну справу, торгують різним крамом, працюють учителями, лікарями, їздять на роботу до Хуста. Хто сидить удома — захоплюються казками та легендами.
— Найстаріші казкарі в селі — Юрій Митрович і Андрій Калин — давно померли, — зустрічає біля школи жителька Горінчового колишня вчителька Марія Фітько, 66 років. — То були найталановитіші оповідачі. Іще пам"ятають у селі Дмитра Петрика, Юрія Порадюка-Тегзу, Юрія Ревтя, Ганну Павлюк, Михайла Шовака та Івана Ділинка. Їхні казки про звірів та бідних людей у збірниках надрукували, кожен автор має свій розділ. Були простими робітниками, ковалями, вівчарями, деякі навіть померли неписьменними. А тепер уже виросло нове покоління казкарів.
— Колись тут було голе поле, — показує рукою на село Марія Фітько. — Росли хіба що всякі бур"яни. Люди, які втікали з гір від панів, оселялися тут. Через важку долю вони й починали складати казки.
Марія зізнається, що й сама не раз вигадувала різні оповідки.
— Причепляться до мене внуки: "Розкажіть, бабо, казку, та розкажіть". А я за хатньою роботою не маю часу читати, то й вигадую. Нафантазую, що лиш на думку йде! — сміється жінка. — Пригадую, покійний казкар Калин зимовими вечорами годинами міг розповідати свої казки людям у черзі до млина. А я мала була, заберуся на міх і тихенько слухаю.
Найповніший збірник горінчовських казок "Казки одного села" видали 1979 року. Знайти їх у бібліотеці дуже важко. За останні майже 30 років їх жодного разу не перевидали. Селяни також надрукували свої твори в шістьох збірках: "Дідо-вседідо", "Українські народні казки", "Чарівна торба", "Дванадцять братів", "Зачарований казкою" і "Казки Верховини". Тепер у Горінчовому більше переповідають сучасників: твори 32-річних Едуарда Поповича та Василя Гонара, 25-річної Оксани Томишин, 22-річної Антоніни Роман, 19-річної Мар"яни Липчей, уже покійного Івана Вурсти. Часто селяни за роботою розказують одне одному казки, авторів яких у селі вже й не пам"ятають. Найпопулярніші з них — "Незвичайна курочка", "Сто братів", "Про Долманьоша".
Сільські діти починають вигадувати казки та легенди із 7–8 років.
Вдома зошити з рукописами лежать кипами
— Оповідки молодих казкарів відрізняються від тих, які складали колись, — зауважує Марія Фітько. — Молодь уже не цікавлять опришки. Пишуть більше на теперішній лад: про НЛО, фантастичних звірів, монстрів, сучасний світ. Але мало хто з них зміг видати свої твори — то великі витрати. Зате вдома зошити з рукописами лежать кипами.
Поволі доходимо до будинку казкаря Едуарда Поповича. Хвіртку відчиняє його 50-річна мати Надія.
Жінка пояснює, що син поїхав до Ужгорода готувати документи для виїзду за кордон на заробітки. Запрошує до хати, виймає із шафи із сотню товстих зошитів.
— У кожному з них по одній-дві казки, — пояснює жінка. — Едік мріє видати їх, але завше грошей не вистачає. Що заробить за кордоном — те в будні витрачаємо. Зараз готується їхати в Португалію. Може, як привезе грошей, то й видасть бодай якусь збірку. Першу казку написав у другому класі. "Новорічний сон" потім надрукували у журналі "Барвінок". "Три бажання", "Сонце, вітер, правда" друкували у "Радянській жінці", "Хустському віснику", "Юному ленінці".
Попович пише фантастичні оповідання.
— Не раз, бувало, прибіжить і каже: "Мамко, прийшла ідея. Треба записати". Схопить ручку і зошит — за годину-дві готова казка, — сплескує в долоні. — От, подивіться, нещодавно записував, — простягає зошита. — Казка "Знову пограбування, або Слідчий, якого не бачать". Талант йому перейшов від моєї покійної мамки Христини Криванич. Вона дуже любила придумувати казки, але ніколи їх не записувала. Нянько Іван теж був маститим на оповідки.
2 
35413
Коментарі