Родина Шевчуків живе у Рівному по сусідству з кладовищем — могили під самим будинком. Хату з городом та цвинтар розділяє бетонний паркан, який поставили минулої осені.

Кладовище в районі Новий Двір у місті існує з 1989-року. Шевчуки стверджують, що воно порушує санітарну зону.

— Я занепокоївся, коли могили стали підступати все ближче, — розповідає Ростислав Шевчук, 70 років, енергійний чоловік у старому светрі й потертих штанах. — Маю 20 соток землі, вирощую городину. Що як сюди пройде трупна отрута?

У садку — кілька фруктових дерев та грядки. Вирощують картоплю, редис і часник.

— Часом їсти боїшся, — бідкається пенсіонер. — Хоча санепідемстанція каже, що безпечно.

Санітарна зона кладовища — 50 м. Але від хати до крайньої могили не набереться й 30.

— Я сам міряв, — запевняє Шевчук. — Ось мій дім, город, паркан і цвинтарна асфальтова доріжка. Одразу за нею починаються могили.

У Новому Дворі мають ховати лише місцевих.

— Однак серед поховань зустрічаються іногородні. Оце людина із райцентру Зарічне, а це з Квасилова, — показує рукою на гранітні пам"ятники. — А ці з Чернігова, Новограда-Волинського. Усі вони — чиновники, начальники підприємств.

Ростислав Шевчук знає на цвинтарі кожну могилу. 13 років був старостою у Воскресенській церкві.

— Тепер там старостою мій син Петро, — продовжує. — Я працював майже безкоштовно, ще й косив на кладовищі траву. А моя дружина Ніна дев"ять років прибирала усі могили.

Шевчук скаржиться, що приїжджі часом викидають біля могил сміття. Вечорами молодь приходить і гучно вмикає музику. Трапляється, водії заїжджають на цвинтар машиною і вчаться їздити по асфальтових доріжках. Тренуватися на трасі бояться через жвавий рух та великогабаритні фури.

— Хіба це нормально? Потрібен спокій, повага до мертвих, — обурюється Ростислав Шевчук. — Якщо виходжу і роблю комусь зауваження — погрожують побити .

На околиці цвинтаря стоїть зелений вагончик для копачів могил.

— Найгірше, що у ньому часом ночують п"яниці, які крадуть в людей картоплю, — каже чоловік. — Я просив пересунути вагончик ближче до паркану. Може, тоді перестануть ховати у санітарній зоні.

У Шевчуків немає водогону. Питну воду беруть з бетонного колодязя на подвір"ї.

— Глибина 23 метри, — показує 39-річний син Петро Шевчук. — Вода смачна. Раніше з усього району з бідонами приходили, ще й водії зупинялися. Тепер люди бояться трупної отрути — два роки ніхто води не просить.

Ростислав Шевчук каже, що часто бачить біля могил жовті вогники.

— Це фосфор світиться, — каже. — А після дощу знаходжу на землі мертвих кротів. Мабуть, отруїлися.

Сусіди Шевчуків переїхали у власний будинок нещодавно. Попередній власник помер.

— Напевно, продаватимуть хату. Не подобається жити біля цвинтаря,  розчаровані, — веде далі чоловік. — У спеку та у вітряну погоду чути неприємний запах.

З інших боків цвинтар від будинків відділяють 200–300 м.

Ростислав Шевчук неодноразово звертався до міської ради,  санепідемстанції, спецкомбінату ритуальних послуг. Уже не вірить, що чиновники допоможуть:

— Цвинтар не закриєш. — Але нехай більше нікого не ховають у санітарній зоні поблизу паркану. Хоч не так страшно буде їсти моркву.

— Я був там вчора, все обдивився, — розповідає Олексій Гудаков, санітарний лікар з відділу комунальної гігієни міської санепідемстанції. — Вже у тій зоні нікого не ховають. А трупна отрута на город потрапити аж ніяк не може. Межі цвинтаря відміряні й затверджені. Перенести чи закрити — неможливо. До того ж, Ростислава Шевчука та його сусідів одразу попередили про сусідство з кладовищем. І ніхто не обурювався і жити на тій землі не відмовився.

×