73-річна Марія Протас зі села Довге Тисменицького району Івано-Франківської області цілу зиму варитиме кашу з гарбузів. Господиня зібрала їх до Покрови — щоб не померзли.
Попід хатою на обійсті пенсіонерки акуратно поскладані жовті гарбузи. Більші, до 40 кг ваги, стоять окремо. На врожай підходять дивитися сусіди.
— Прикотила на подвір"я з городу. Решту сусіди на тачанці допомогли привезти, двоє чоловіків один гарбуз підіймали, — каже Марія Протас. — У погребі їх не тримаю, важко потім дістати. Просто накриваю старим одягом. Як треба — відріжу ковальце і назад прикрию. Зранку на них тільки іній.
Гарбузову кашу селянка колись готувала на молоці. Інколи додає пшеничної крупи чи манки.
— Зараз варю просту, без молока. Корову продала два місяці тому, бо не годна обходити, — показує на порожню стайню.
У жінки влітку помер син Василь. Розповідає, що давно хворів, мав інсульт. А чоловіка, також Василя, ще раніше поховала.
Кашу пенсіонерка їсть зранку натще. Кожного вечора готує свіжу.
— Наварю, аби на цілий день було, як мені схочеться. Ще хліба — і більш нічого не треба, — каже. — А печений гарбуз який добрий!
Баба Марія ріже гарбуз великими шматками, перед тим обдирає тверду шкірку. Тушкує без води у чорному казанку. Коли пече, то шкірку не знімає. Нарізає скибами, складає на пательню, змащену олією. Тримає на вогні 20 хвилин, щоб не розлізся.
— З організму всі шлаки виводить, внучки навіть на гарбузовій дієті сиділи, — схоплюється старенька. Просить підійти ближче до неї. — Зараз я з креденсу дістану свій камінь. Він у мене вийшов сам. То такі болі були, думала, що роджу знову.
Дістає загорнутий у хустинку білий камінчик завбільшки з волоський горіх. Показує на ньому ледь помітний слід.
— Тут корінь був, ним кріпився у жовчному міхурі, — переказує слова лікаря. — Наступного дня найстарший внук привіз професора з Івано-Франківська. Той дивувався, все розпитував, що я робила, чи випадково не надірвалась, може, мала стрес. А я йому кажу, що за мене внучка молилась, а ще кашу гарбузову їла кожен день.
Старенька почувається добре, тримає ще зо п"ять качок і старого кабана під 100 кг.
— Мого кнура Джоні ніхто не хоче брати, — бідкається. — З міста приїхали, на ковбаси просили. За кіло три гривні давали, а я не продала.
Марія Протас бере ржавий ніж, підходить до гарбузів. Вибирає біліший, розрізає навпіл, потім четвертує.
— Даю качкам, нехай дзьобають, — кидає шмат птахам на подвір"ї.
Жовтіші гарбузи баба Марія зберігає на харчі, бо вони солодші. Як трішки примерзнуть, стають духмянішими.
8 
35413
Коментарі