У внутрішньому дворику Першого театру у Львові стоїть із десяток людей. Дехто тримає квіти з чорними стрічками, витирає сльози. На подвір'ї чути звуки скорботної класичної музики із залу. Зібралися тут, щоб попрощатися з актором і режисером Романом Віктюком.
Помер 17 листопада в Москві від ускладнень коронавірусу. Родом зі Львова, тут живе його сім'я. Заповідав, щоб поховали в родинному склепі на Личаківському кладовищі поряд із батьками.
Роман Віктюк ставив спектаклі у Вільнюсі, Одесі, Таллінні, Києві, Ризі, Москві. Був режисером понад 250 вистав. Найвідоміші - "Федра", "Мадам Баттерфляй", "Лоліта", "Дама без камелій", "Служниці".
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Від чого насправді помер Віктюк
Попрощатися з режисером прийшов директор і художній керівник театру Леся Курбаса у Львові Олег Цьона. Стоїть при вході до театру.
"Віктюк був наш великий приятель. Як бував у Львові, то приходив до нас. Ми також із радістю йшли подивитися на його творчість. Людина-феєрверк, людина-театр, ціла епоха. Все його життя було театром із неймовірною любов'ю до оточуючих, до свого діла. Вражав тим, що, коли приходив до нас у театр і при своєму авторитеті, шанобливо і трепетно дивився вистави. Ніколи не робив зауважень, які могла б робити людина такого масштабу. Навпаки, здавалося, що дивився і черпав від нас щось для себе. Був простий, веселий і людяний. У Львові його по-пацанячому тузили (обіймали - Gazeta.ua)", - каже Олег Цьона.
У двір заходить актор Андрій Водичев. Високий на зріст у чорному одязі. У вусі сережка, через плече висить сумка. Знімає шапку, ледь стримуючи сльози.
"Давно знаю Романа Григоровича, - каже. - Прийшов якось на виставу, де я грав і відтоді ми часто бачилися. Багато говорили про професію. Запам'яталася історія з його дитинства. Казав, що на батьківському подвір'ї біля ратуші було дерево. Він малим прив'язував віники до рук. Залізав і стрибав у небо з криками: "Мамо, я лечу". Останнім часом зідзвонювалися з ним, бо до Львова приїздити не міг. Восени розмовляли і жалівся, що ненавидить техніку. Та не може замінити живу людину, чи місто, яке він любить. У цій розмові зізнавався в любові до Львова і мріяв нарешті потрапити сюди. Багато говорив про свій театр і учнів. Своїх акторів називав дітьми і хотів, щоб ті любили одне одного та продовжували розвиватися. В його велике серце поміщалося багато людей".
Церемонія прощання в театрі розпочинається о 12:00. Людей при вході до будівлі більшає. Серед них і актор театру "Воскресіння" Петро Микитюк.
"Наше знайомство тривало 38 років, - розповідає, поправляючи окуляри. - Це була надзвичайно щира, відверта людина. Дитина, яка реагувала на все, що відбувалося і всім піднімала настрій. Пригадую, як на фестивалі "Золотий лев" у театрі ми з ним сиділи на балконі й ішла вистава грузинського театру. Мав із собою пляшку води. Попивав, а потім крапав на глядачів знизу. Кажу: "Романе, що ти робиш?" "Нічого, то нічого. То є свята вода, вона освячена, бо я її пив", - відповів. Усе його життя було пов'язане з Львовом і цим театром. Зрештою, сюди він і повернувся і це правильно. Востаннє бачився з ним 4 роки тому. Зустрілися перед входом до театру, був у чорному шкіряному пальто аж до ніг, що їх не було видно. "Тихо тихо , тихо, Петре. Давай підійдемо сюди і зайдемо до театру, але тільки тихо. Тому що до театру треба входити з особливою атмосферою і пієтетом, бо театр це - храм", - казав Віктюк.
Піднімаємося трьома сходинками в хол театру і крізь відчинені навстіж двері заходимо в зал під голос Романа Віктюка. Труна з режисером на сцені, навколо неї великі вінки і багато квітів. Позаду великий банер із фотографіями Романа, на яких зображені його ролі в театрі. Ліворуч на стільцях сидить родина. Біля труни стоїть сестра. Люди почергово піднімаються на сцену, аби покласти квіти.
"Костьол, церква, церква, церква. І ці церкви зберігають енергію серцевини міста Львова. Я про Львів і про площу Ринок не тільки пам'ятаю, я можу пісні співати, вірші складати, це для мене все. Вважаю, що життя у Львові було часами з якоїсь казки. У нас у будинку всі сусіди на трьох поверхах завжди тримали двері відчиненими. Ми знали всіх і про все. Якщо хтось не встиг вистояти чергу за хлібом, то ми ділилися. Пам'ятаю ті свята, коли мені здавалося, що на цю площу зійшлося все місто. І коли годинник на ратуші бився, то всі знали, що це їх серця б'ються в один такт", - говорить Віктюк до присутніх з екрана монітора на сцені. Організатори похорону показують уривок з його інтерв'ю, в якому розповідає про рідний Львів.
Відео призупиняють, з балкона театру співає сумну мелодію хор. На сцену сходами піднімається міський голова Львова Андрій Садовий. Знімає маску, поправляє мікрофон.
"Він завжди мріяв повернутися до Львова. Кожна зустріч із ним назавжди лишається в пам'яті. Якось із родиною мали з ним спільну вечерю. Любов до людей і до Львова створила неповторний мікс і його хотілося слухати-слухати-слухати. Говорив, ніби співав пісню. Навряд чи хтось міг зрозуміти колись, що в нього було в серці. Полетів зі Львова наче птаха і літав світом, а тепер знову повернувся сюди. Про нього ніколи не можна буде говорити в минулому. Це людина такої величі, яка є і належить світові. Сподіваюся, він зрозумів цей світ, і ми його зрозуміємо".
Після короткої перерви до труни підходить жінка на вигляд років 70 із сивим коротким волоссям. Тримає прямокутний портрет. Називається Марією.
"Я була однією з його найперших студентів. До нього вчитися мене привів батько 1957 року, ми тоді тільки повернулися з-за кордону. Він був блискучий педагог. Не було дітей, які в нього займалися б і не любили. Просто обожнювали, а дівчата всі позакохувалися, бо був красенем. Із ним було цікаво говорити. Я бачила в ньому величезну силу знань, вмінь, підходу до людей", - розповідає, повертаючи портрет із зображенням батька й себе до залу. Пояснює, що разом із батьком прийшла вклонитися і подякувати за світ театру.
У художнього керівника Львівського національного театру опери та балету Василя Вовкуна під час промови тремтить голос.
"Його тіло сьогодні нарешті назавжди повертається до Львова. І в скорботі зараз ми ще більше усвідомлюємо його велич, унікальність, індивідуальність і велику українську душу. Багато хто відчуває гріх за те, що в час незалежності не повернули до Львова, чи Києва. Може, мало повертали на українську сцену. Планували з ним постановку в Львівській національні опері, але й це, на жаль, не сталося", - пригадує Вовкун.
Після прощальних слів і промов труну з тілом Романа Віктюка виносять із театру під оплески. Четверо чоловіків призупиняють її на подвір'ї. З колонок лунає пісня The Show Must Go On британського рок-гурту Queen. Присутні продовжують аплодувати і кричать: "Браво, Маестро!" За деякий час похоронна процесія вирушає до церкви святого Андрія, а згодом на Личаківське кладовище, де й ховають Романа Віктюка.
Російський актор Сергій Маковецький перейшов на українську мову під час церемонії прощання з померлим режисером Романом Віктюком у Москві. "Шановний пане Романе! Я вам щиро дякую! Вибачте, будь ласка, нас. Вічна вам пам'ять. Царство вам небесне", – сказав Маковецький, повідомляє видання "КП".
4 
79692
Коментарі