"Дуже за дітей боялися, щоб не з'їли голодні сусіди"

 

"Голодовка коли почалася, мені було 4 роки, — розповідає 82-річна  Валентина Чуприна з Києва. — Мама з батьком, брат і я жили тоді в селі Макошине на Чернігівщині, на батьківщині моєї мами. Там у них спочатку комуна була. З тих комунівців усе село сміялося, бо вони обідрані були, нічого не робили, пиячили. Ще й розповідали: "Ми нашего камісара надурілі — зємлю распахалі, а зєрно поєлі".

А потім село від них наплакалося, бо їм доручили колективізацію проводити. Орати не вміли, а відбирати зразу навчилися. Корову забрали, у діда Григорія Семеновича — воли, плуг і парову машину. З ними й наші, макошинські, ходили — уполномочені з комнезаму. Хто там був? Мама казала, що одні п'яниці, та ще й такі, що зовсім вже без совісті. Ну бо яка порядна людина піде сусіда грабувати? Вони у людей із хати, з комори, з клуні все чисто-начисто повимітали, позабирали. Ті, що зі своїх із ними були, то добре знали, де і які схованки могли у людей бути. Баба Наталочка ночвами старими розсохлими накрила півмішка гречки — знайшли і забрали.

З їжею було дуже скрутно. Їли картоплю мерзлу, що в ямах позакопували. Дід організував дочок, зятів, і з лісу попритягали мішків, може, з 10 жолудів. Їх вимочували у воді, мололи на жорнах й варили кашу. Десь дістали макухи, добавляли до того жолудевого борошна і пекли з того хліб.

Хата стояла над Десною, то жили ще з річки: то риби наловлять, то качок настріляють. Весною, тільки зацвів бересток, обривали і варили його. Навіть нас, маленьких дітей, вели кудись на поле, і ми з дорослими із землі мерзлу моркву виковирювали.

Говорили тільки про їжу, думали — тільки чого б з'їсти. Спочатку дуже їсти хотілося, а потім якось і байдуже вже було. На весну 1933-го вже всі охляли. Пухлі ходили від голоду. Особливо ноги попухли, як колоди стали. Діти почали мерти першими, тоді старші люди. Моя мама, Федора Григорівна, осліпла з голоду, бо все старалася дітей і чоловіка вперед нагодувати. Брат Шура захворів на менінгіт і так і залишився калікою. У нас баба Наталочка померла з голоду і племінник Ваня. Багатьох у селі ховали тоді в садку біля хати, бо сил не було на кладовище везти. І дуже за дітей боялися, щоб не з'їли, не дай Боже, голодні сусіди. То нас із братом самих нікуди не відпускали, сиділи в хаті замкнені, як старших не було.

Мабуть, що й не дожили б до літа, якби не мій хресний батько, чоловік маминої сестри Харитини. Вони жили в Києві, дядько працював у порту механіком. Так як тільки крига пройшла, він у перший же рейс напросився до Брянська — вони баржею ліс брянський перевозили. Десна тоді була судоходна і повноводна, не те що зараз. Ну от, він туди як їхав, наказав батькові й матері зібратися й чекати. А як назад поверталися, дід човном підвіз до тієї баржі батьків і нас із братом, а дядько сховав у себе у машинному відділенні і так вивіз до Чернігова. Тут у дядька Тимофія був друг, і батька взяли на роботу слюсарем у ремонтні майстерні при чернігівській пристані.

Ноги попухли, як колоди стали. Діти почали мерти першими, тоді старші люди

Попрацював батько, може, з півроку, аж тут прийшла рознарядка — треба молодого комуніста відправити у Москву на партійні курси вчитися. А він був комуніст, вступив в партію, ще як у Червоній армії служив. Його й направили до Москви вчитися. А мама моя в плач да в голос: "Гриша, двоє хворих дітей на руках у мене, місто чуже, роботи в мене немає, квартиру наймаємо, як же я буду виживати?". А він їй: "Мені партія дороже сім'ї". І поїхав у Москву. В нього була, як колись жартували, класична освіта партійного функціонера: ЦПШ і ВПШ — церковно-приходська школа і вища партійна школа.

Поки він там на партійних курсах учився, мама спекуляцією займалася: у тих купить, тим продасть. Вона до кінця свого життя так і не змогла пробачити батькові його любові до партії. Хоч він з Москви і продукти передавав, а потім і речі (як тоді казали — мануфактуру) понавозив. Там у Москві про голод на Україні й не чули нічого. А мама моя потім до кінця життя робила запаси: продукти скуповувала і ховала. Накупить крупи, вермішелі, борошна і в мішечках під ліжком або за шафою заникає, аж доки жуки там не позаводяться. Якщо хтось заходив до неї, то вона спочатку людину за стіл тягне, нагодує, а потім вже питає, чого прийшов. І хліб ніколи й скибочки не могла викинути, сушила на сухарі й по торбочках ховала".

×