— У нас перед Вознесінням, у середу, празнують Ушестя, — розповідає 62-річна Катерина Ковтун із села Троєщина під Києвом. — Це, значить, що Бог шествує на небо, до батька свого. Кажуть, що він до цього дня ходить межи люди по землі. Тому люди до Ушестя вітаються між собою "Христос Воскрес", а після просто здороваються.
На Вознесіння — цьогоріч випало на 25 травня — пораються в хаті, працюють на полі або на городі тільки до обіду. За народними віруваннями, Бог іде на небо "у вобед". Тому на півдні Київської області й на Черкащині цей день має назву "Половіння". Припиняють роботу, щойно у церкві починається служба.
— Мені мати розповідала, що колись у шестидесяті года председатель колхозу в нашем селі запрєтів людям празнувать Половіння, — каже 57-річний Віктор Зайченко із села Хохітва Богуславського району на Київщині. — Як баби його не просили, а він погнав їх на работу. Дак і так не робили, бо надійшла з-за Росі страшна-страшна хмара з громом і блискавками. Піднялася така бура, шо вітром аж стовпи з електрикою повивертало, дощем поля позаливало, шкоди багато всякої наробило. Люди йому те ще довго згадували. То така була кара від Бога, що його не проводили по-людські.
Теплий весняний дощ на Вознесіння вважається гарною прикметою на врожай городини. І навпаки, якщо цього дня нема опадів, то не буде протягом найближчих шести тижнів. Це призведе до посухи й недороду. Щоб влітку йшли життєдайні дощі, треба обов'язково скупатися у вшесну середу або у четвер у річці — бо "колись Христос цього дня купався".
На Вознесіння обходять поля хресною ходою. До кінця ХІХ ст. в деяких місцевостях зберігався звичай під час обходів обливати священика водою — щоб ішли дощі. Також його могли качати по сходах — аби гарно родила нива, а снопи були великими й повними.
На Лемківщині під час обходів із процесією засіяного лану — "царини" — співали спеціальних пісень:
Збором ідемо, полон несемо:
Виходжай, соборе, з села на поле,
А з поляночки на царинойки,
А ви, дівойки, вийте вінойки!
А чей би нам квітли гори, долини,
Гори долини та й полонини;
Наша царинойка преч поорана,
Сріблом, золотом преч засіяна…
Під час співу дзвонили у металеві дзвоники та тріскотіли дерев'яними дощечками — колотайлами. Таким звукам приписувалася здатність відганяти від засіяних полів нечисту силу й стихійні лиха.
Вшестя в українському народному календарі позначало час закінчення весняного періоду й початок літа. Дівчата останній раз водили хороводи й співали веснянки. Наприкінці 1920-х років на українсько-білоруському пограниччі, у селах Хоробичі й Макішин Городнянського району на Чернігівщині фольклористам пощастило записати обряд водіння "Стріли" на Вознесіння. До центру села з усіх кутків сходилися дівчата й молодиці. Взявшись за руки, вони утворювали довгий ланцюг. Таким лінійним хороводом в один ключ обходили спочатку церкву, потім все село, і виходили у поле. При цьому співали баладну пісню:
Ой летіла стріла
Да й удоль села,
В неділеньку,
Да й пораненьку.
Да вбіла стрела
Добрага молодца.
Па том молодцу
Некаму плакаті.
Некаму плакаті,
Пажурітіся.
Перва пташечка
Села в галавах,
Друга пташечка
Край сердечечка.
Третя пташечка
В белих ножечках.
Ці пташки — мати, сестра й дружина доброго молодця.
Кожна намагалася закопати на своєму полі власний дрібний предмет — стрічку, сережку, гребінець, монету. Після цього бігом, при повному мовчанні поверталися в село.
Виконавці пояснювали, що таким чином вони проводжали весну й охороняли село й поля від грози, грому й блискавки-стріли, яка могла спалити врожай. Дослідники пов'язують походження обряду із індо-арійським міфологічним сюжетом, де птах краде з неба вогонь-блискавку, що запалює вогонь на землі.
Хто помре у цей час, потрапляє просто на небо
Вознесіння завершує пасхальний цикл свят. Народжені цього дня наділяються доброю долею, їм в усьому щастить.
— У нас і зараз на Ушестя після церкви ідуть на кладбіще, одвідують могилки родичів, — розповідає 78-річна Ніна Даннік, родом із села Красне Згурівського району на Київщині. — Несуть їм яйця варені. Кажуть, що їх можна красить. Але шоб колір вийшов жовтенький, а не червоний, як на Паску. Це так своїх померлих проводжають туди, на той світ. Бо вони ж оце 40 днів після Великодня були тут разом із нами на землі. Тому й вірять, що хто помре у цей час, то потрапляє прямо на небо. А після Вознесіння святий Петро вже тії ворота до раю міцно закриває своїм ключем.
На Вшестя готують пісний поминальний обід. Його залишають на столі "Богу в дорогу". Або несуть на кладовище. У Центральних регіонах України печуть поминальні булки або хліб у вигляді маленьких пасок. Їх також відносять на цвинтар. А ще роздають дітям, убогим і самотнім літнім людям. Сусіди одного кутка чи вулиці влаштовували спільне застілля. На Чорнобильському Поліссі такі колективні трапези проводили просто на дорозі.
Колись на вознесенський обід обов'язково готували великі пласкі млинці з пшоняного борошна — "богові онучі в дорогу". Також пекли із тіста печиво у вигляді драбини із сімома сходинками — за кількістю небес. Цього дня "Бог летить на небо і йому треба драбинки". На Чернігівщині й Харківщині їх відносили на поля й кидали у жита, підкидаючи вгору зі словами: "Щоб мої хліба виросли так само високо". Вірили, що така пожертва допомагає озимим посівам тягнутися до неба.
На Волинському Поліссі був звичай "стелити Богу дорогу": господині простеляли на своєму полі просто по молодих сходах жита чи пшениці рушники або біле полотно. На Чернігівському Поліссі казали: "Бог до Вшестя ходить, людям урожай родить, а опосля Вшестя пішов Бог на небеса й потягнув урожай за валаса".
4 
35413
Коментарі