21 серпня 1968 року радянські війська розпочали операцію "Дунай" — із арміями Польщі, Угорщини та Болгарії увійшли на територію Чехословаччини. Так відсторонили від влади керівника місцевої компартії Александра Дубчека, який почав проводити демократичні реформи в країні.
— Мені саме присвоїли звання капітана й приготували документи для виїзду на службу до Німеччини. Відправили їх у штаб, але раптом повернули в частину, де я служив — до Болграда на Одещині. Наступного дня всіх з неї вивели в поле. Солдати позалазили на вантажівки, а командири посідали в уазики й рушили на захід. Це був кінець липня 1968-го, — згадує 82-річний Ернест Дем'янов із Києва. Він командував зенітною батареєю 48-ї мотострілецької дивізії. Її ввели до складу 38-ї загальновійськової армії Прикарпатського фронту, який створили 17 серпня 1968 року.
— Прибули до міста Берегово на Закарпатті, — продовжує. — Там постояли десь тиждень. Чому ми там — ніхто не казав. Жили в наметах і чекали наказу. Потім отримали команду і перейшли кордон Угорщини.
Тоді вже повідомили, що відбувається?
— Ні. Ми йшли угорською територією й опинилися в місті Комарон — біля кордону з Чехословаччиною. Командир нас зібрав і наказав роздати солдатам патрони. Розпорядження про наступ писалися швидко і з помилками. У документі про перехід кордону мене замість "Андрійовича" назвали "Олександровичем". Із настанням сутінків дали команду "по машинах" і понеслися вперед. У нас навіть карт не було. Сказали триматися колони попереду. У ній танки йшли. Ми й трималися за ними. Через Дунай переправлялися понтонним мостом. Ніч — і ми посеред річки хилитаємося.
Чехословацькі прикордонники не зупиняли вас?
— Ми їх не бачили.
Стріляли б, якби вони чинили опір?
— Раз патрони видали, то довелося би стріляти. Наказ є наказ. Та ми йшли без опору та привалів. Видно, перед нами вже людей порозганяли. Лише біля якогось міста зупинилися години на дві. Я бачив, як наші війська оточили чехословацьку частину. Навколо неї закопані танки стояли з наведеними в її бік дулами. Але там наша допомога не була потрібна, й ми рушили далі на Прагу. Коли заходили в населені пункти, то кругом були плакати — "Хай живе Дубчек" і "Окупанти, додому!".
Під час операції "Дунай" у радянських військах загинули майже 100 осіб, більшість з них — небойові втрати.
— У нашій батареї був такий випадок. Солдат під час руху колони вирішив щось купити в кіоску. Потім на ходу намагався застрибнути в машину, але зірвався. Потрапив під колеса гармати.
Що вам казали про перебування в Чехословаччині?
— Переконували, що потрібно захистити нашу союзницю від наступу натовських військ. Політпрацівник дав спеціальну книжку "До подій у Чехословаччині". Ми погортали її. Ніхто особливо не замислювався, просто виконували наказ. Це потім виявилося, що насправді все не так, як подавалося радянською пропагандою.
Де і як жили?
— Я в Чехословаччині був чотири роки. Спочатку жили в наметах під Прагою, потім розселили по службових квартирах. Проводили навчання на полігоні. У вільний час виходили за межі військового містечка до найближчих кав'ярень. Бувало, місцеві за кухлем пива заводили з нами розмови про політику, але обережно — без грубощів. Мою батарею з часом передислокували з-під Праги ближче до польського кордону — в містечко Шумперк Оломоуцького краю. Рівень життя там був вищий, ніж у Радянському Союзі.
Чи підтримували зв'язки з родичами?
— Листувався і надсилав їм посилки. В основному — з одягом. Іще їхні вироби зі скла, які дуже цінуються. Досі квартири дітей і родичів прикрашають. Про службу не писав. На четвертому році до мене приїхала дружина з маленькими доньками. Жили разом кілька місяців на квартирі, а потім повернулися в Україну.
2 
35413
Коментарі