Четвер, 17 квітня 2008 14:17

Самогонний апарат ховали у свинарнику під порогом

"Гнати самогон масово почали наприкінці 1960-х, — згадує 56-річний Микола Семиног із Великої Димерки під Києвом. — Людям трохи попустило, продукти з"явилися, і село почало пити. Пам"ятаю, на весіллях самогонку пили гранчаками 200-грамовими — навіть зараз так не п"ють. Потім стали менше пити. Але за Горбачова (під час антиалкогольної кампанії 1985–1988 років. — "ГПУ") знову почали багато гнати та пити".

Проти самогонщиків років 20–40 тому міліція та сільська адміністрація влаштовували постійні рейди. Якщо знаходили, самогонку й апарат конфісковували. Могли покарати штрафом до 300 крб, роком позбавлення волі або виправними роботами на той же термін. При повторному затриманні самогонщикові загрожувало до двох років позбавлення волі.

— Мені одна жіночка з Олевського району розповідала: тільки вигнала самогонку, аж тут на поріг участковий, із сільради й учителька — понятими, — продовжує Семиног. — Вона апарат у піч сховала, а самогонку поставила у відрі біля печі, коло відра з водою. Смердить у хаті самогонкою, а знайти не можуть. Участковий каже: "Манько, дай водички попити". Підходить, кружкою зачерпнув, випив, і пішли вони. На другий день приходить: "Манько, а налий мені дві пляшки, така самогонка в тебе добра. Якби була погана, їй Богу, штрахванув би".

— Баба Качалиха в нас була, — згадує етнограф 42-річний Олексій Доля із села Плішевець Гадяцького району на Полтавщині. — Прийшла до неї міліція — хтось із сусідів здав, що вона горілку вигнала. Знайшли. "Бабо, а де апарат?" — питають. А вона: "Та нема в мене. Я йшла у лісі. Лежить апарат і записочка:"Де взяв, там і положи". Я взяла, вигнала горілки і на місце однесла і положила. Підіть подивіться, мо, й зараз там лежить".

Марія Абрамова, 57 років, із Зінькова на Полтавщині розповідає, що в них кожен мав свій апарат. Якщо позичали, то лише в найближчих родичів:

— У сестри чи брата, ну в крайньому випадку — в куми. Гнали переважно вночі. А до міліції "стучали" свої ж, сусіди. Шукала міліція скрізь: і в корівнику, і курнику, і в хаті, і в коморі. А от у свинарнику чогось не шукали. То там і ховали — під порогом закопували.

Брагу для самогону робили з усього, що бродить, тобто містить глюкозу. Використовували цукровий буряк, картоплю, сливи, абрикоси, аличу, груші, смородину, шовковицю, цукор, варення, повидло, мед.

— За Брежнєва самогонку гнали навіть із цукерок — "подушечок", "горошку". А зараз небезпечно, бо стали добавлять туди якусь гадость, — каже Марія Абрамова. — Але сама корисна і добра — із березового соку. На емаліровану тридцятилітрову виварку соку брали 300 грамів дріжджів, 2–3 кілограми цукру. Ставили в тепло, і за 10–14 днів воно вигравало. Ще хароша з томатної пасти. Брали її один літер на 30 літрів води, півлітра пива і 10 кілограмів цукру. Колись замість дріжджів клали хміль. Він корисніший, і голова від такої самогонки не болить.

Найпопулярнішою була горілка з цукрових буряків — "бурячанка", "бурячиха" або "три гички".

— Буряки терли на тертушку, — веде далі жінка, — накладали в бак, а півчавуна треба порізати кружочками і зварити у воді. Цим залити потерті буряки, додати півкілограма дріжджів. Але грає довго — три тижні. Є ще самогонка з гороху — "вітряна" називається. Вона виграє днів за десять.

У 1970-х умільці пристосували до виготовлення самогонки пральну машину. Сировина в ній постійно перемішувалася, процес бродіння скорочувався до трьох днів.

— "Кручена" — то я вам скажу, скажена самогонка, — ділиться досвідом 69-річний Андрій Пилипенко із Зінькова. — Її робили із вишень із кісточками. А ще робили "огіркову". Брали такого маленького огірочка, шо тільки зав"язався, засовували у пляшку, і коли огірок там виростав — заливали самогонкою. Вона там настоювалася. Кольору була такого зеленкуватого — ну дуже гарна.

Та найкраща, вважає чоловік, горілка з пшениці:

До міліції "стучали" свої ж, сусіди

— Відро пшениці намочити, щоб вона гарно набубнявіла. А тоді добавляють туди дріжджі та цукру небагато — так кілограмів два. Обов"язково в тепло, і через дві неділі — всьо, готова. Щоб не піднялася брага і не попала в труби, перед варінням добавляли стакан молока. Але зерно жаліли — ним ще можна птицю нагодувати. Частіш робили самогонку з різної хрукти, щоб добро не пропадало. За колгоспів на ферми худобі привозили відход із цукрових заводів — мелясу, патоку. Набирали відрами й робили "паточканку".

Микола Семиног із Великої Димерки найкращою саморобною горілкою вважає житню, приготовлену за старовинним рецептом:

— Зерно пророщували, потім висушували на черені в печі. Після цього перетирали на жорнах або в крупорушці, заливали кип"ятком, додавали хмелю і чекали, доки перебродить. Житній спирт після подвійної перегонки — найкращий для ліків і настоянок. Зараз такого й не роблять.



Невибагливі пили "сивуху" та "чикилдиху"


"На початку була горілка. Зразу вона була хаотична. Кождий міг її курити, продавати або й пити самолично", — жартома писав Іван Франко у памфлеті "Із галицької "Книги Битія". Найдавніша згадка про самогон в Україні — "вино твореноє" — датується 1273 роком. Французький інженер Ґійом де Боплан, який перебував в Україні усередині ХVII cт., писав, що тут усі вміють добре "обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліби, готувати різні м"ясні страви, варити пиво, мед, горілку, робити брагу".

1766 року в Гетьманщині простим козакам заборонили займатися гуральництвом — виробленням горілки. Це стало привілеєм старшин і вищого духовенства. Із 1819-го на виготовлення і продаж горілки введено державну монополію. Горілку треба було купували в шинках і корчмах. Сільській громаді гнати самогон дозволялося лише на храмові свята. Увесь прибуток від продажу йшов на потреби церкви та школи.

Під час Першої світової війни та після неї спиртові заводи не працювали, і народ повернувся до активного самогоноваріння. Недостатньо очищену самогонку називали "сивухою", геть низької якості — "чикилдихою". Але до Другої світової вживання самогону було досить помірним. На весіллі для частування гостей його вистачало 2 л, а на поминках взагалі без самогонки обходилися.


Міцність самогону перевіряли "на язик" і "на бамажку"


Чи готова брага до перегонки, дізнаються кількома способами. "На сірник" — піднести сірника до рідини: якщо згасне — не готова, ще грає, якщо горить — готова. "На смак": якщо солодка, то ще не готова, гірка — дійшла до потрібної кондиції. "На вухо": якщо "булькає та стріляє" — значить, процес бродіння не закінчився, якщо тихо — можна гнати.

Перша порція вигнаного самогону — грамів двісті — найміцніша, називається "первак". Його, як правило, вживають "на розтирання". Далі міцність горілки падає, тому весь вигнаний самогон зливають і змішують. Зараз його міцність вимірюють спиртометром. Раніше пробували "на язик" і "на бамажку". Якщо намочений у самогонці папір не горить — переставали гнати. Ті, хто гнали на продаж, аби слабша самогонка міцніше вдарила в голову, до браги "для дурі" кидали резинові калоші та чоботи, карбід, курячий послід, тютюн.

Якість самогону залежить також і від системи очистки. Найчастіше використовували декілька кристаликів марганцівки: за декілька днів рідина світлішала, а на дні збирався чорний осад. Використовували також липове та березове, а то й аптечне активоване вугілля, марлю, вату, промокальний папір.

Зараз ви читаєте новину «Самогонний апарат ховали у свинарнику під порогом». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода