"Мав я раз дівчиноньку чепурненьку" — цю пісню у 1970-х часто крутили на радіо й телебаченні. Співали також на весіллях і випровадинах до армії. В ній оповідається ­­про невдале сватання хлопця до дівчини:

Посилав я старости у неділю,

Думав, погуляємо на весіллю.

Мали повернутися з рушниками,

Але повернулися з гарбузами.

Пісня обривалася досить несподівано:

Думав я втопитися з тої злости,

Та вода холодная ломить кости.

Мало хто знав, що справжню кінцівку просто забрали. А були там ще такі рядки:

Щоби врятуватися від спокуси,

Пішов записався я в усусуси.

Вже про галичаночку не думаю,

Бо на Наддніпрянщині десять маю.

"Усуси" — це Українські січові стрільці, легіон австро-угорської армії часів Першої світової війни. Створений 6 серпня 1914-го, а вже наприкінці вересня того ж року взяв участь у перших боях. Оскільки воювали вони проти росіян, за радянських часів про формування не згадували.

Пісню написав підхорунжий — це звання в УСС прирівнювалося до нинішнього старшини — Роман Купчинський. 1918 року стрільці, майже всі галичани за походженням, перебували на вишколі у селі Грузьке — тепер Голованівський район Кіровоградської області. Звісно, інтерес місцевих дівчат до приїжджих хлопців, статних і вихованих, був величезний. Це й описав у пісні.

Писати музику він почав 1916-го. Стрільці тоді зупинилися біля Бережан на Тернопільщині. Капельмейстер — керівник оркестру легіону — Михайло Гайворонський зіграв на гітарі власну мелодію. Вояки — Роман Купчинський, Лев Лепкий, Іван Іванець, Тарас Мойсейович, Лесь Новіна-Розлуцький — почали накидати слова. Так з'явилася пісня "Їхав стрілець на війноньку".

Їхав стрілець на війноньку,

Прощав свою дівчиноньку:

— Прощай, дівчино, прощай, єдина,

Я йду в чужую сторононьку.

Через кілька тижнів текст надрукував львівський журнал "Шляхи". За підписом — "Михайло Гайворонський".

— Ти повинен це спростувати! — кинувся Купчинський до музиканта. Адже авторів у пісні було щонайменше шість.

— Та що таке велике? — не розумів той. — Мелодія — головна річ. Спробуй зложити, побачиш!

У наступних виданнях пісню підписували як "слова УСС". Вона швидко стала популярною. Вже через рік композитор Левко Ревуцький записав її в рідному селі Іржавець — нині Ічнянський район Чернігівської області. Селяни були впевнені, що пісня ця народна. Його колега Микола Леонтович так само почув пісню у селі Тульчин на Вінниччині і подав в обробці для жіночого хору. У радянських пісенниках її друкували як народну. Без згадок про "усусів" — слово "стрілець" міняли на "козак".

"Народними" стали й інші пісні авторства Купчинського. Романс "Човник хитається серед води" він присвятив історії кохання хорунжого — прапорщика — Василя Соловчука.

"Навесні 1917 року шість сотень пішли з вишколу на фронт недалеко Бережан, до Куропатник, — згадував. — На фронті майже тихо. Перед окопами річка Ценівка розлилася в озеро. Місяць виблискує на воді: хорунжий вернувся з кулеметного курсу і весь час згадує за якоюсь Катериною. Тільки гляне на місяць і вже: "Ех, Катрусю, чому тебе тут нема…".

Так з'явилася пісня:

Човен по воді вихитується,

Козак дівчину випитується:

— Чом в тебе, дівчино, уста солоденькі?

— На те, щоб ти цілував, мій милесенький.

Згодом вже у народних переспівах додався приспів, якого у автора не було:

Люба дівчино прийди, прийди,

Забудем деннеє зло.

Люба дівчино прийди, прийди,

Дати розраду душі.

У складеному в той же час романсі "Накрила нічка" Роман Купчинський розповідає про поручника — старшого лейтенанта — Осипа Яримовича. У Львові той залишив кохану, якій надсилав зворушливі листи.

Там при окопах на долині

Стоїть поручник молодий.

Йому щохвилі вилітає

Зітханнячко з грудей.

А там у Львові музики грають,

Танець жваво йде.

Дівочі очі як зорі, сяють,

Любка всім вперед веде.

1 липня 1917 року Яримович загинув у бою під селом Конюхи — тепер Козівський район на Тернопільщині. Підхорунжий написав другу частину романсу.

Там при окопах на долині

Лежить поручник молодий.

Йому потічком випливає

Червона кров з грудей.

"Спи дівчино, спи кохана,

Злоті мрії-сни.

І про мене, голубонько,

Не забудь спімни".

1920-го Роман Купчинський потрапив у полон до поляків. У таборі для інтернованих у Тухлі — тепер територія Польщі — написав свою останню пісню на військову тематику — "Лети, моя думо". Присвятив її Олені Ходоровській, з якою одружився за рік до цього. Пісню також друкували у радянських збірниках. Звісно, без згадки про автора.

Сумніє мій погляд, і голос мій тихне,

Морщини покрили чоло.

Поволі в неволі сивіє мій волос,

А серце, мов терен, вросло.

"За Україну!" Миколи Вороного співають футбольні фанати

Неофіційними гімнами Українських січових стрільців були пісні "Ой у лузі червона калина" та "За Україну!"

1913 року львівський театр "Руська бесіда" поставив трагедію "Сонце руїни" — про гетьмана Петра Дорошенка. Вистава закінчувалася піснею "Чи я в лузі не калина була". Режисеру Степану Чарнецькому вона не сподобалася. Тож вставив іншу козацьку пісню — "Розлилися круті бережечки". Написав для неї нову мелодію, подібну до маршу, а з тексту залишив тільки останній куплет:

Ой у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася,

А ми тую червону калину підіймемо,

А ми нашу славну Україну гей, гей, розвеселимо.

Восени наступного року, коли вже сформували легіон УСС, пісню почув чотар — лейтенант — Григорій Трух. Він дописав до неї три нові строфи. Текст опублікували у збірнику "Сім пісень для вояків" — під назвою "Ой у лузі червона калина".

Коли у березні 1917-го в Києві створили Центральну Раду, перед січовиками постало питання — продовжувати воювати на боці Австро-Угорщини чи приєднатися до щойно утвореної української держави. Відповідь дав свіжий номер київського часопису "Народна воля", в якому надрукували вірш "За Україну!" одного із засновників Центральної Ради Миколи Вороного:

О Україно! О рідна Ненько,

Тобі вірненько присягаєм:

Серця кров і любов

Все тобі віддати в боротьбі.

За Україну, за її долю,

За честь і волю, за народ.

Текст швидко поклали на музику. Сьогодні ця пісня є обов'язковою в репертуарі футбольних фанатів.

×