"Дядько рішив, що я вже досить призвичаївся до "хадзейства" і довірив мені маєток. Серце моє стиснулося. На мене спадала вся відповідальність за майно й господарство. Зиму я ще був спокійний душею, бо, крім возки сіна зі степу, ніяких робіт не було. Зимівля скотини провадилася служащими по давно заведеному ладу. Коли наблизилася весна і підходив час сівби, то я страшенно турбувався. Не знав, де, що і як сіяти", — писав у "Спогадах" землевласник Євген Чикаленко.
Він народився 21 грудня 1861-го в селі Перешори — тепер Подільський район на Одещині. Там його батько мав землю. Помер, коли хлопцеві виповнилося 9 років. Мати не жила з ними, тому опікуном став дядько Петро. Євген ріс у пансіоні в Одесі. Потім навчався в реальному училищі в Єлисаветграді — тепер Кропивницький. Студентом університету в Харкові познайомився 1882-го із слухачкою жіночих курсів Марією Садик, на два роки молодшою за нього.
Коли Євген написав опікунові про намір одружитися з нею, то отримав відмову. Дядько вже пригледів для нього багату далеку родичку. Це не зупинило племінника. В орендованій харківській квартирі він відгуляв весілля з Марією. Деякий час жили в її родичів на Полтавщині.
За кілька місяців гнів дядька минає і він запрошує молоду сім'ю в Перешори. Петро Чикаленко працює секретарем дворянського зібрання в Херсоні. Щоб вести господарство в селі, на літо бере відпустку. Від'їжджаючи восени, залишає племінника за старшого.
Через відсутність досвіду той особливо хвилюється за посівну. Читає книжки й розпитує господарів-сусідів. Оглянувши володіння у червні, дядько Петро хвалить племінника.
Влітку 1890 року Євген Чикаленко отримує телеграму з Херсона й дізнається, що дядько важко хворіє. Їде провідати.
— Це перший удар, за ним буде другий, а там і смерть! — каже хворий. — Я її не боюся й помираю спокійно. Знаю тебе і твою жінку. Ви не розтринькаєте того, що ми з діда-прадіда збирали. Все перейде до тебе, бо інших наслідників у мене нема. Поспішай додому, бо там жнива і без тебе буде багато втрат.
За тиждень Петро Чикаленко помирає. Племінник ховає його у Херсоні і стає повноправним власником маєтностей у Перешорах.
"Землевласник має поліпшені молотилку та знаряддя для очистки зерна, то йому вдається дістати насіння високої якості. Економія обставлена розкішно, — писав про володіння Євгена Чикаленка чиновник міністерства хліборобства Василь Бертенсон у книжці "Хозяйственные очерки" 1902-го. — Вживаються такі дорогі машини, як дискові борони Рандаля та американські плуги. Коневодство і скотоводство хоч і ведеться, але в невеликих розмірах. Розводять чистокровних клайдесдалів (важкоупряжна порода коней. — ГПУ) і орловських рисаків. Коні виходять добрі та легко знаходять покупців".
Міністерська комісія визнає, що господарство ведеться дуже правильно й майстерно. Нагороджують золотим нагрудним знаком.
Чикаленко має табун зі 150 коней, до тисячі овець, до 30 корів та до сотні волів. Використовує їх для оранки. В один плуг запрягають по три пари волів.
Запровадження передових технологій обробітку землі приносить власнику прибутки. Частину грошей він одразу витрачає на купівлю інших наділів. Раніше мав п'ять окремих шматків, але поступово вдається скупити смужки між ними та об'єднати.
Проте не всі працівники схвально реагують на появу нової техніки. Навіть коли бачать, що не потрібно штовхати чи ходити за нею, а можна сидіти на сидінні.
— Нашому чоловікові треба такого плуга, щоб видирався з рук, — кажуть селяни. — Щоб упрів, держачись за чепіги, за бороною стряг по коліна в ріллі. Щоб від коси йому піт очі заливав, бо інакше засне.
Та землевласник намагається показати переваги реманенту. Дозволяє брати його для особистих наділів. Навіть після цього залишаються затяті прихильники традиційного обробітку. Кажуть, що новинки можуть бути ефективні лише для великих господарств, а для їхніх городів краще підходить звичний реманент.
Євген Чикаленко охоче дає землю в оренду селянам. Просить за це четверту копу з вирощеного. Та ставить умову — обов'язково використовувати сівозміни, заведені в його господарстві. Дає хороше насіння. Селяни починають розуміти методи Чикаленка й дотримуються їх.
Сільськогосподарські знання доступно описує, оформлює як діалоги й хоче опублікувати. На книжки українською мовою діє неофіційна заборона. Тому витрачає п'ять років на отримання дозволу. 1897-го в Одесі видає брошуру "Розмова про сільське хазяйство" — про подолання засухи в степу, правила оранки та сівозмін.
"Сіяні трави, кукурудза та буряки корисні в господарстві не тільки тим, що дають багато хорошої паші, а ще й тим, що під ними земля відпочиває, набирається сили і після їх дуже добре родить всякий хліб, — пише Євген Чикаленко в своїй книжці. — Під злаковими травами поле відновлюється так само, як під сінокосами. Бобові своїм довгим коренем збагачують, удобрюють верхній шар землі, а кукурудза та буряки виправляють поле та очищають його від бур'янів".
Протягом 1897–1918 років видає брошури "Худоба: коні, скотина, свині, вівці", "Сіяні трави, кукурудза і бур'яни", "Виноград", "Сад" і "Лад у полі".
У книжці про виноград переконує, що українцям потрібно культивувати цю культуру. Сам має більш як 500 кущів — винні та столові сорти. З першими обрізуваннями йому допомагає агроном із Молдови. Робить це ранньою весною, щоб виноград не "плакав". Зібравши перший урожай, Євген Чикаленко запрошує селян скуштувати ягоди. Заохочує садити біля хат і ділиться лозою.
Євген Чикаленко мало спілкується з панами, які мають землі навколо Перешорів. Вільний час вони проводять за картами та пиятиками. Особливо тримається осторонь від поміщиків, які зневажають селян, їхню мову та звичаї.
"Я говорив зо всіма українською. Тому й перешорські селяни та інші панки не вживали каліченої московщини, як це бувало по інших селах. Особливо серед тих, що поверталися з війська або іншої служби в городі. Коли хто-небудь з перевертнів або з чиновників насміхався з перешорян, що вони говорять "мужицьким" язиком, то селяни казали: "А от наш пан, на всю губу пан. Вміє говорити на всяких язиках, а зі своїми дітьми і зо всіма говорить по-нашому та ще по-стародавньому". Але я ніколи не робив ніяких уваг щодо мови, не силував нікого. Досягав того своїм прикладом, додержуючись чистоти мови".
Євген Чикаленко підтримує стосунки з письменниками та громадськими діячами в Одесі й Києві. Дає гроші на видання українських книжок і журналів. Платить гонорари письменникам Михайлу Коцюбинському й Володимиру Винниченку, історику Дмитру Яворницькому.
"Буваючи часто по громадських справах у Києві, я все більше й більше втягався в український визвольний рух і нарешті захопився ним усією душею, — писав у "Спогадах" Євген Чикаленко. — В мене тоді вже упав інтерес до свого господарства, і я все менше й менше уділяв йому часу й уваги. І вже дивився на нього, тільки як на джерело, з якого я черпав ресурси на прожиток та на громадські потреби".
6 дітей мали Євген і Марія Чикаленки. Вони одружилися 1883-го і того ж року народилася донька Євгенія. Пізніше на світ з'явилися Ганна (1885–1964), Вікторія (1887–1964), Левко (1888–1965), Петро (1892–1928) та Іван (1901–1974). Дівчинка-первісток померла у 8 років. Щоб вшанувати її пам'ять, батько заснував премію "За найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача приблизно з освітою народнього учителя".
2 
35413
Коментарі