"Хочу дівчину, щоб доконче українка, проста, не панського роду, сирота і наймичка, — пише художник і поет Тарас Шевченко з Петербурга до троюрідного брата Варфоломія у Корсунь на Черкащині 17 грудня 1859-го. — Я по плоті й духу син і рідний брат нашого безталанного народу, та й як же себе поєднать з собачою панською кров'ю. Та й що та панночка одукована робитиме в моїй мужицькій хаті! З нудьги пропаде та й мені укоротить недовгого віку".

За півроку 46-річний Тарас Шевченко закохується у служницю 19-річну Ликеру Полусмакову. Знайомляться у Петербурзі в літературному салоні Варвари Карташевської, яка приїхала із Чернігова разом із прислугою. Щоб потішити поета, Ликеру одягають в український одяг. У ньому вона і прислуговує біля столу.

"В пані Карташевської була служницею малоросійська дів­чина Ликерія — особа молода, свіжа, хоч і трошки груба і не надто красива, але по-­своєму приваблива. З чудовим білявим волоссям і з тою не то гордовитою, не то спокійною поставою, яка властива її племені", — згадував про дівчину письменник Іван Тургенєв.

Навесні 1860-го Карташевські їдуть на відпочинок у Францію. Просять оперну співачку Надію Забілу взяти їхню служницю до себе.

"Її боялися саму покинути в Петербурзі, — занотувала у спогадах донька Забіли, письменниця Надія Симонова. — Моя мати довго відмовлялася, не бажаючи мати в своїм домі чужої слуги, а потім згодилася. Ликера вставала пізніше, як мати. Нічого в кімнатах не робила. Ходила завсігди невмивана, з чорною шиєю і нечесаними косами. Проте була кокетна і любила красуватися своїм тонким, гнучким станом, задля чого надівала шнурівку під вишитою сорочкою, і заводила любовні інтриги з сусідськими лакеями, що таскали їй на гостинець жарену дичину в кишенях".

Живуть вони в селищі Стрєльні під Петербургом. Шевченко туди часто заходить вечорами. З господарями практично не спілкується, весь час гуляє зі служницею в саду. Вирішують заручитися.

Його друзі не схвалюють захоплення селянкою. Вважають, що дівчина погодилася на одруження через корисливі цілі. Вимагають розірвати стосунки. Шевченко зауваження ігнорує та ображається.

— Боже мій, що ви надумали, Тарасе Григоровичу?! Хіба не знаєте, що таке Ликера?! — вражена рішенням про одруження служниці та знатного гостя Надія Забіла. — Ця дівчина недобра, неслухняна, ледаща і непутяща.

— Хоч би й батько мій рідний устав із домовини та сказав мені проти Ликери, то я б і його не послухав, — відповідає Тарас Шевченко.

Знімає для Ликери квартиру і наймає репетитора — вчить письму і манерам. Поет дарує сукні, капелюшки, туфлі, персні, білизну, сережки, медальйони, коралі, хрестик і Євангеліє в білій оправі із золотими краями. За один день може витратити на дівчину понад 180 руб. Це середня місячна зарплата чиновника.

"Тільки Ликера дістала гостинці, перш усього вхопила хрест і давай його шкребти — чи золотий. Побачивши ж, що він не золотий, із серцем відкинула його геть і надула губи, — згадує в записах Симонова. — А то знов одного разу Шевченко, йшовши до нас від станції, по дорозі назбирав різних трав і зв'язав із них Ликері чудовий, чисто артистичний букет. Одержавши його в подарок, Ликера — тільки щасливий жених вийшов у другу кімнату — кинула букет додолу і сердито плюнула, мовляв чортзна-що, хоч би які квітки, а то трава, на сміх людям".

Ликера Полусмакова зізнається Надії Забілі, що не любить нареченого, бо він старий. Та заміж збирається йти, бо відомий і багатий. Господиня не наважується розповісти про це Тарасові Шевченку, боїться його гніву.

Його наречена продовжує відверто фліртувати з іншими. Про неї починають ходити непристойні чутки. Говорять, що вона зраджує нареченому зі своїм репетитором. Шевченко, не витримує та розриває стосунки.

"Крім речей, котрі я вас просив спалить при її очах, треба, щоб вона заплатила на квартиру 14 рублів, за ключ, нею загублений — 1 рубль", — пише Шевченко в листі до Надії Забіли.

За три місяці він помирає. Ликера працює в Петербурзі швачкою. Виходить заміж за перукаря. Чоловік багато п'є, тому жінці доводиться самій вести господарство та виховувати двох дітей.

1904-го вона ховає чоловіка та їде до Канева. Щодня в траурному вбранні приходить на могилу Шевченка, плаче і просить вибачення. Залишає запис у книзі відгуків тамтешнього музею: "Приїхала твоя Ликерія, твоя кохана, мій друг. Подивися, подивися на мене, як я каюся".

Не всі місцеві вірять у щирість жінки. Кажуть, що приїхала жебракувати та нажитися на славі померлого нареченого. Своєї оселі в Каневі у Ликерії не було, винаймає житло в різних людей. Останні роки життя проводить у місцевому госпіталі. Там же помирає 17 лютого 1917-го. Ховають на кладовищі на вул. Сельце. На могилі встановлюють пам'ятник із написом: "Тут поховано наречену Тараса Шевченка Ликерію Полусмак".

2500 рублів заплатили поміщику Павлові Енгельгардту за його кріпака Тараса Шевченка. Ця сума відповідала 45 кг срібла. Щоб здобути її, художник Карл Брюллов намалював портрет поета Василя Жуковського і його розіграли в лотереї за участі імператорської родини.

Знайшли ревматизм, цироз печінки та водянку

"Тарас Григорович став почуватися недобре з осені 1860-го. Особливо скаржився на біль у грудях, — ділився спогадами про Тараса Шевченка історик Олександр Лазаревський у газеті "Северная пчела". — З тих пір здоров'я його гіршало з дня на день. Січень і лютий просидів він майже безвихідно в кімнаті, зрідка тільки відвідуючи близьких знайомих".

Тоді лікарі діагностують у поета ревматизм, цироз печінки та водянку в грудях. Медики говорять, що причиною недуг може бути надмірне вживання алкоголю. Письменник любить ром. Перебуваючи вдома, активно займається гравюрою та пише вірші.

"У день іменин Шевченка застали в жахливих муках. Із ночі в нього почався сильний біль у грудях, що не дозволяє лягти, — згадував Олександр Лазаревський. — Він сидів на ліжку і напружено дихав. Просив написати брату Варфоломію, що йому недобре. Слідом приїхав лікар, вислухавши груди, оголосив, що водянка кинулася в легені. Муки страждальця були неописані, кожне слово коштувало йому страшних зусиль".

Наступного дня о 6:00 Тарас Шевченко помирає у свої кімнаті при Петербурзькій академії мистецтв.

"Всі письменні люди, дізнавшись про смерть Шевченка, повалили, мов хмара, — писав його студент Теоктиста Хартахая у листі до українського письменника Василя Гнилосирова у Харків. — Ховали через два дні. Коли несли труну, то не спускали її з рук до самого кладовища. Вона була дубова, оббита срібною парчею. Її потім положили у свинцеву, бо мали везти на Україну. На поета возложили лавровий вінок".

Поховали на Смоленському православному кладовищі в Петербурзі. 8 травня 1861 року, за клопотанням його товариша Михайла Лазаревського, домовину викопали перевезли до Києва. Звідти вниз по Дніпру пароплавом до Канева. Поховали на Чернечій горі.

×