Ексклюзиви
Вівторок, 08 жовтня 2013 13:33

"Завойовника Криму" розстріляли свої
6

: Петро Болбочан із батьками (сидять) і дружиною Марією, у дівоцтві Попескул. Вона теж, як і чоловік, була донькою священика. Болбочан називав її "донечкою" – була на шість років молодшою за нього. Дітей не мали. Після розстрілу чоловіка в її помешканні зробили трус і реквізували майно та гроші. За свідченням сучасників, фактично "жила з ласки добрих знайомих". Слідом за урядом УНР виїхала до Варшави. Клопоталася про повернення їй реквізованого майна та коштів. Добивалася статусу вдови військового офіцера Армії УНР. Довідку про смерть чоловіка ­отримала 1921-го. Емігрувала до Чехословаччини й там доживала віку
Фото: фото: видавництво "Темпора"
Петро Болбочан народився 5 жовтня 1883 року в сім'ї священика у селі Гіджеу в Бессарабії – нині село Ярівка Хотинського району Чернівецької області. 20-річним вступив до Кишинівської духовної семінарії. За два роки покинув її та пішов навчатися до Чугуївського піхотного юнкерського училища, Харківщина. Після завершення служив у 38-му пішому Тобольському полку. 1914-го, із початком Першої світової, вирушив на фронт. Командував ротами та командою піших розвідників. У березні 1916-го контужений у бою, наступного року у квітні тяжко поранений у груди. 22 листопада 1917 року призначений командиром 1-го Українського республіканського пішого полку. Полковник Всеволод Петрів описував Болбочана у мемуарах так: ”Командант Республіканців, людина поважного вигляду, зі спокійною трохи млявою манерою виговору, вдягнутий завжди чистенько, з чепурно підстриженим волоссям на голові і вусами та бородою а ля цар Микола II”.
Згодом Петро Болбочан командував 2-м Запорозьким полком, що потім став корпусом, – однією з найбільш дисциплінованих та професійних військових частин української армії. Письменник Борис Антоненко-Давидович, вояк 2-го Запорозького полку, згадував про полковника Болбочана: ”Мав, певно, в своїх жилах домішок молдавської крові, бо зовні скидався більше на молдаванина чи навіть француза, ніж на українця...” І ще: ”Він був завжди у френчі та кашкеті англійського зразка”; ”переді мною все ще стояв цей стрункий полковник з французькою борідкою, що, приклавши долоню до дашка кашкета, пропускає перед собою курінь за куренем, сотню за сотнею 2-го Запорозького полку під час військового огляду...”
28 червня 1919 року полковника Петра Болбочана розстріляли біля станції Балин на Поділлі, нині Хмельниччина. Точне місце поховання не відоме
Керівники Директорії та Армії Української Народної Республіки, Кам'янець-Подільський, липень 1919 року – через кілька тижнів після розстрілу Петра Болбочана. Сидять, зліва направо: Федір Швець, Симон Петлюра, Андрій Макаренко. Стоять, зліва направо: ад'ютант Петлюри Олександр Доценко, начальник канцелярії Микола Миронович, полковник Куликовський, сотник Осецький – брат наказного отамана, генерал-квартирмейстер Генштабу Олександр Шайбле, військовий міністр Всеволод Петрів, посильний Г. Швець, начальник Головної юридичної управи Армії УНР Євген Мошинський
”Запорожці” полковника Петра Болбочана під час зустрічі з Українськими січовими стрільцями в Олександрівську, сучасне Запоріжжя, квітень 1918 року – під час походу на Крим. 
На передньому плані, зліва направо: сотник Остап Луцький, полковник Всеволод Петрів, архікнязь Вільгельм Габсбурґ, полковники Болбочан і Сельванський.
”Будучи прибічником європейського вигляду української армії, Болбочан не перечив, коли його козаки й старшини під впливом національно-романтичних настроїв носили шапки з кольоровими шликами, а на поголеній голові лишали запорозького оселедця”, – згадує письменник Борис Антоненко-Давидович, колишній Болбочанівський ”запорожець”
Лист-прохання Петра Болбочана до наказного отамана Дієвої армії УНР Олександра Осецького – другої особи у війську після Симона Петлюри, 10 червня 1919 року: ”Я засуджений на смертну кару. Не так я виноватий, аби нести таку сувору кару. Прохаю Вас, пане Отамане, взяти на увагу і ту працю і ту користь, котру я колись приніс для України. Не дайте дурно загинути чоловікові, котрий, може, колись щось зробив для неньки України. Випадок, котрий трафився зі мной, був не по моєї вині. Окрім сього, не залишайте без куска хліба хвору мою дружину і хворих старих моїх родітелів. Дуже прохаю Вас, пане Отамане, розглянути мою справу і прохаю помиловать або о зменьшенні суворої кари. Я готов саму важку роботу провадити простим козаком або подвергнутися острокизму. Хтів би ще просити Вас прийняти мене, вислухати по важній справі. Отаман Болбочан”

Полковник Армії УНР Петро Болбочан став жертвою політичних інтриг українських діячів-соціалістів

"На команду "Вогонь!" стрільці піднесли рушниці, але... випалу не сталося, – пише у спогадах про розстріл полковника Петра Болбочана 28 червня 1919 року його ад'ютант Микола Письменний. – Знову команда "Вогонь!" – знову підносяться рушниці, і знову – жодного пострілу. Стрільцям, видно, не піднімалася рука на того, кого вони знали як видатного українського патріота, видатного організатора Запорозького корпусу, Завойовника Криму! Тоді розлючений начальник охорони Чоботарьов добув нагана і двічі вистрелив полковникові Болбочанові в голову... Вхопив агонізуючого за комір і поволік, копаючи ногами, до ями".

Петра Болбочана засудили до страти через політичні інтриги українських діячів-соціалістів, що тоді переважали в уряді Директорії. Звинуватили, що вчинив "самовільний захват власти", намагаючись повернути собі командування Запорoзьким корпусом – найбільш професійною й боєздатною частиною Армії УНР. Його силами нібито планував здійснити політичний переворот. Чи планував його Болбочан, історики сперечаються. Але свого невдоволення тодішнім керівництвом України, що іноді намагалося бути лівішим за більшовиків, не приховував. "Ви не можете розбиратись в самих простих життьових питаннях, а лізете в міністри, лізете в керовники Великої Держави, лізете в законодавці, замісць того, аби Вам бути самими звичайними урядовцями та письцями, – писав 26 січня 1919-го у відкритому листі  головному отаманові Симону Петлюрі та членам Директорії. – Україна повинна червоніти перед всім світом за свій уряд, котрий очевидячки веде свою сторону до погибелі. На одній нараді представників Полтавщини і Харьківщини в Полтаві один із найавторитетніших представників Українського громадянства (сказав), звертаючись у бік есерів: "Подивіться, що з себе уявляють наші міністри: як не кретин, то подлець". Лист був без відповіді.

В'ячеслав Липинський, який очолював дипломатичне представництво України у Відні, коли довідався про страту полковника Болбочана, подав у відставку. Бо "такими фактами, як розстріл Отамана ­Болбочана, Правительство Української Народньої Республіки стало виразно на шлях партійного терору". Тож він не може "репрезентувати таке Правительство, котрого діяльність... стала державним і національним ­злочином". Згодом у листі міністрові закордонних справ УНР Андрієві Лівицькому писав, що український уряд соціалістів "покотився по лінії вузькокласової партійности і ­безвідповідальної демагогії" і "дає себе вести темній, неволею довгою здеморалізованій масі. І на сій безпросвітній дорозі нищиться не тільки держава, а й сама Нація наша, нищиться сама наша національна ідея. Факт розстрілу Отамана Болбочана, котрий для мене став безпосередньою причиною моєї димісії – се тільки вище, видніше полум'я того процесу самоспалення, в якому згоряє наша хата".

Про ті події говоримо з Тетяною Осташко з Інституту історії НАН України. Вона є співавтором монографії ­"Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника", що вийшла у видавництві "Темпора"

Петро Болбочан був біля витоків українського війська. Уже на початку 1918-го командував першим Республіканським загоном. Для нього – українця, але офіцера царської армії – це був природний перехід?

– Ще під час навчання в Чугуївському юнкерському училищі Болбочан "зорганізував український гурток для поширення рідного слова", згадував у мемуарах полковник Армії УНР Михайло Середа. Тож ніякого "переходу" не було, а була свідома позиція українського патріота. 1917 року українці-військові взялися за українізацію частин колишньої російської імператорської армії. Болбочан був військовим-професіоналом. Вважав, що успіх української державності залежатиме від розбудови регулярної армії. Тодішні ж українські діячі-соціалісти – насамперед ­Володимир ­Винниченко – наполягали, що достатньо лише народної міліції. Від самого початку провідники Центральної Ради не надавали значення створенню української армії, відкидали намагання офіцерів, які того прагнули. Згодом довелося майже з нуля, вже в момент наступу більшовицьких військ, формувати добровольчі загони. Один із них і очолив на початку 1918-го Петро Болбочан – тоді ще підполковник.

Йому часто закидали, що недостатньо революційний. Сотник 4-го Запорозького полку Борис Монкевич згадує, що Болбочан постійно наголошував: "Військо мусить бути аполітичне, і всілякі заходи ввести до війська політику і партійність будуть у самій основі своїй викорінені". Найперше опікувався, щоб його корпус був добре оснащений і боєздатний. Так, категорично не сприймав більшовизму. Сам спостерігав, до якої деградації і розкладу призводить партійна агітація у війську. У січні 1919-го до Запорозького корпусу, в якому Болболчан командував полком, приїхав з перевіркою Василь Тютюнник. Він насамперед звертав увагу, чи використовується революційна символіка. Бракує зброї, не вистачає людей – а той перевіряє, чи є червоні розетки на мундирах. Болбочан категорично відмовився це виконувати. Що згодом йому теж ставили в провину. Про Петра Болбочана одні сучасники пишуть як про видатного полководця. А інші – політичні опоненти – звинувачують, що здавав позиції, коли їх можна було втримати. Де правда?

– Те, що Болбочан був видатним стратегом і командиром, свідчить хоча б масштабна Кримська операція у квітні 1918-го – звільнення півострова від більшовицьких військ. Його навіть стали називати "завойовником Криму". А за два місяці до того Болбочанові "запорожці" звільнили від більшовиків Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву, потім переможно увійшли до Харкова.Кримський похід проводили за таємним усним наказом уряду й Міністерства військових справ УНР. Бо коли під час Берестейських переговорів німці пропонували включити Крим до сфери національних інтересів УНР – українська делегація відмовилася: мовляв, татари мають право на самовизначення. 3 березня 1918-го укладено Берестейський мирний договір, і всі крапки були розставлені. Та згодом військовий міністр Олександр Жуковський віддає Петру Болбочану наказ захопити Крим. При цьому випередити німецькі війська, що вирушили в тому ж напрямку. З бійців 2-го Запорозького пішого полку формують Кримську групу Армії УНР. На чолі – полковник Болбочан, він має виступити на Крим, звільнити півострів від більшовиків і приєднати до України. Здобути порти й Чорноморський флот і включити його до складу українських збройних сил.Болбочан відкинув попередній план форсування моторними катерами озера Сиваш. Натомість раптовим нападом захопив залізничну переправу. Увечері 22 квітня 1918-го його "запорожці" з боєм узяли Джанкой – першу вузлову станцію в Криму. Частина підрозділів рушила на Феодосію, а відділи кінноти почали наступати на Євпаторію. Головні ж сили спрямовано на Сімферополь. Захопили його вранці 24 квітня. Після цього 15-та німецька дивізія за наказом генерала фон Коша оточила Кримську групу. Петро Болбочан заявив генералові, що має наказ свого уряду – звільнити Крим. Фон Кош звернувся за поясненнями до військового міністерства УНР. Олександр Жуковський відповів, що ніяких розпоряджень не віддавав. Болбочан змушений був відступити.

У чому звинувачували полковника Болбочана?

– Закиди, що він "здав" більшовикам у грудні 1918-го ­Харків, а потім Полтаву й Кременчук, – абсолютно несправедливі. Ситуація наприкінці 1918-го – на початку 1919 року, коли до влади прийшла Директорія, була важкою. Піднявши повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, українські соціалісти не знали, що їм робити далі. Не уявляли, як боронити державу, – повстанське військо дуже швидко розкладалося й більшовизувалося.

Збереглися листи Петра Болбочана до Євгена Коновальця, який був командиром куреня Січових стрільців, зафіксовані телефонні переговори з Симоном Петлюрою під час боїв за Полтаву. Покладатись на таку армію не можна, твердив Болбочан, бо хтозна, чи в наступному бою не перебіжать до ворога. Поповнення, що надходило, було невишколене. Ситуація склалася катастрофічна. Та на всі свої донесення й заяви Болбочан не отримує відповіді – Київ мовчить. І в січні 1919-го він залишає Полтаву. "Мої частини можуть умерти, як і вмирають, але я цього не допускаю, бо толку з цього не буде", – повідомляє Директорії.

Він завжди намагався зберегти людей, операції здійснювати найменшими жертвами. Військовий історик 3енон Стефанів пише, що Болбочан завжди "особисто кермував боєм і завжди перебував у найнебезпечніших місцях. Тим-то й здобув собі величезну популярність у корпусі".

Однак Болбочана усувають від командування Запорозь­ким корпусом, двічі арештовують і розстрілюють.

– 22 січня 1919 року Болбочана заарештовано в Кременчуці за наказом коменданта полку сотника Омеляна Волоха. Імовірно, останній хотів перебрати владу над Запорозьким корпусом. Привезли до Києва, помістили в готелі "Континенталь". Болбочан свідчив потім, що вояки 2-ї Запорозької дивізії збиралися його відбити, але він не дозволив. Так само не хотів рятуватися втечею: "Я міг утікти з дороги, так і з готелю "Континенталь", але цього не робив, бо все-таки сподівався на правовий розгляд свого діла. А по-друге, не хотів давати в руки ворогам оправдання мого арешту. Але ніхто не міг відповісти на моє питання: за що я заарештований?". Те саме запитує у відкритому листі до головного отамана Симона Петлюри від 10 лютого 1919-го: "За що я заарештований? Весь час я продовжував запитувати, бо бачете я сподівався, що находжуся у правовій державі та сподівався, що все таки при владі найдуться порядні люди. Але багато Україні прийдеться ще пережити поки вийде Вона на правовий шлях". Лист залишився без відповіді. Обвинувачень полковникові не висунули. Доправили до Станіславова, сучасний Івано-Франківськ, і там він пробув три місяці під забороною полишати Галичину. Зрештою звільнили без офіційних пояснень причин арешту.

Болбочана вважали представником правого табору, який в той час був не у фаворі в кабінету міністрів соціал-демократа Бориса Мартоса. Коли ж той у квітні 1919-го заявив про створення в Україні "республіки трудових Рад" і намір укласти мирну угоду з більшовицькою Росією, генерал-хорунжий Володимир Оскілко, за підтримки Української партії соціалістів-самостійників і Української народно-республіканської партії, здійснив спробу державного перевороту. Його придушили силами частини корпусу Січових стрільців, загонів петлюрівської польової варти й одного бронепотяга. Тож міністри-соціалісти були налякані повстанням Оскілка.

Петро Болбочан марно добивається повернення до командування "запорожцями". Зрештою, на прохання командирів полків, призначає його командувачем Запорозьким корпусом державний інспектор Микола Гавришко – за затвердженим місяць тому положенням він має на це повноваження. Та головний отаман Симон Петлюра сприймає це як "самовільний захват власти" й наказує Болбочану негайно прибути до ставки уряду. 9 червня його арештовують і під охороною доправляють до штабу Дієвої армії УНР у Чорному Острові – у цьому селищі, на сучасній Хмельниччині, тоді перебувала й Директорія. Болбочана звинувачують у спробі захопити владу силами Запорозького корпусу. Наступного дня спеціально створений для цієї справи надзвичайний суд виніс Петру Болбочану вирок "позбавити всіх прав стану і покарати смертю через розстріл". Полковник своєї провини не визнає і твердить, що хотів тільки воювати за незалежність України.

Наскільки звинувачення Болбочана у спробі захопити владу, а отже – державній зраді, були обґрунтовані? Як повівся Симон Петлюра в цій ситуації?

– 1934 року в Празі з ініціативи Товариства українських правників і Товариства запорожців на спеціальному засіданні розглянули всі наявні на той час в еміграції документи та заслухали свідків, причетних до справи. На цих зборах фактично відбулася повна реабілітація полковника Петра Болбочана. Викликали, зокрема, й Бориса Мартоса. Він заявив: "Уявіть собі панка, виголеного, напудреного, надушеного, в лакированих чоботях, в пагонах, зі стеком чи нагаєм в руці. Та хіба ж це український старшина? Та це ж справжній реакціонер! Уявіть собі, що було би з нами, якби запанувала його реакція. Треба було розстріляти – ну і розстріляли".

З одного боку, було класове несприйняття Болбочана, з другого – особисте. Бо він був набагато вищий від них за своїми здібностями. Знав, як розбудовувати армію, як триматися з підлеглими. Політики боялися, що болбочанівські "запорожці" повернуть зброю проти них. Український державний центр на той час був дуже збільшовизований. Директорія хиталася між проантантівським і прорадянським курсом. Симон Петлюра як головний отаман мусив рахуватися з лівим крилом тогочасного політичного табору, діячі якого наполягали, щоб Болбочана розстріляли. Можливо, уряд намагався не допустити поширення правих поглядів у війську. Боялися, що "запорожці" спробують відбити свого командира. Головний отаман Петлюра після другого арешту полковника Болбочана відбув зі ставки на фронт. Присуд виконували його підлеглі.

Член Директорії Андрій Макаренко клопотався, щоб виконання вироку відтермінували й провели додаткове слідство. Під час нього, за свідченнями сучасників, полковника Болбочана піддають тортурам, намагаючись витягнути інформацію про план перевороту. Полковник збожеволів від них. "Я пішов туди, де був замкнутий Болбочан, і побачив його на колінах, – свідчив згодом Григорій Макаренко, молодший брат Андрія Макаренка.  Він кричав: "Моя дружино, донечко, мої рідні, дорогі, спасайте мене!" Мої нерви не видержали, я сам розплакався, як ніколи в життю, і вийшов від нього. А крики його, мольби і молитви летіли все дужче й дужче".

"З наказу командира в сотні втримувалася дисципліна, муштра, а ввечері перевірка, молитва і "Ще не вмерла Україна"... Сотник Ярмолюк вимагав і від населення, хто був поблизу, аби скидали шапки, коли співали гімн... Науку, як треба було поводитись цивільному населенню під час співу гімну, прищеплювали спрощено – просто били по шапці й так, що часто з шапкою летів на землю і "громадянин". І на кінець дійшло до того, що як тільки сотня щось співала, що б не було, уже все ставало і здіймало шапки", –пише колишній козак 2-ї сотні Богданівського полку Валентин Сім'янців у спогадах, опублікованих 1965-го в Нью-Йорку. В описаний час, за Гетьманату Павла Скоропадського з квітня по грудень 1918 року, 2-й Запорозький піший полк Петра Болбочана охороняв північний і східний кордони Української Держави й вів запеклі бої з червоними. Незадовго до антигетьманського повстання Болбочан намагався примирити Скоропадського з його опонентами-демократами "для боротьби проти московсько-більшовицької і московсько-неділимської небезпеки". Реакції гетьмана на це звернення не знаємо. Зрештою полковник приєднався до повстання, з умовою зберегти від руйнування створений за Гетьманату державний апарат. Ця умова була обіцяна делегацією Українського національного союзу, але не виконана.

Зараз ви читаєте новину «"Завойовника Криму" розстріляли свої». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

23

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 2662
Голосування Який український клуб досягне більших успіхів у Лізі Європи 2018/19?
  • 1) "Шахтар"
  • 2) "Динамо"
  • 3) обидві команди "вилетять" одночасно
Переглянути
Погода