"Військо перед брамами Києва. Надземна краса! І це відчував козак і стрілець. Падали на коліна й цілували землю. Київ був для галичан несподіванкою. Більшість тільки читала про нього, а тут побачили на власні очі", – описує вступ українських військ до Києва 30 серпня 1919-го Олександр Доценко, старший ад'ютант Головного отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри.

Той місяць був одним із найуспішніших для українців під час революції 1917–1921 років. Перед тим армія УНР програла бої більшовикам і втратила величезну територію. Директорія змушена була перенести столицю до Кам'янця-Подільського.

Тоді ж Англія, Франція, Італія та США погодилися на окупацію Галичини Польщею. Українська галицька армія перейшла ріку Збруч і опинилася на Поділлі. Тут об'єдналася з іншими українськими формуваннями. Разом хотіли відвойовувати українські території. Розглядають три напрямки – на Київ, Одесу та Галичину. Третю пропозицію відкидають через потужні сили польських союзників. Галичани пропонують наступати на Одесу. Через море можна налагодити торгівлю, восени й зимою тут легше утримувати армію, а в разі невдачі є шляхи відступу через Дністер у Бессарабію. На військовій нараді перемагає думка здобути Київ.

"Він був місцем постою 12 большевицької армії та мав величезні запаси зброї, амуніції, одежі та обуви, чимало технічного матеріялу. Наш наступ мав бути якщо не завойовним походом, то бодай походом за здобичею", – писав у спогадах "За українську справу" галицький генерал Антін Кравс.

Береться за Київську операцію. Має в розпорядженні Перший і Третій корпуси УГА та Запорізький корпус. З їхнім наближенням більшовики починають відступати. Тоді ж до міста підходить російська Добровольча армія. На переговори відправляють генерала Галицької армії Михайла Омеляновича-Павленка.

"Ми були свідками морального піднесення, з яким відбувався наш похід на Київ, – згадував він перебування під Фастовом. – Усе, що могло рухатися, потяглося в одному напрямку. Щоб бодай здалека подивитися на "золотоверхий".

 

Українське військо входить у Київ 30 серпня. Ейфорія охоплює військових і місцевих жителів, які позбулися більшовицького режиму.

"Не можна було підрахувати захопленого майна. Шлях був так ним забитий, що навіть наш броневик не міг вчасно підійти на ст. Київ і його обслуга мусіла прочищати для себе дорогу, – пише ад'ютант Симона Петлюри. – У будівлі ЧК лежали трупи з вирізаними полосами м'яса з голів, зі спин, ніг, рук і "оселедців". Були трупи з виколотими очима, з одрізаними язиками й носами. В підвалах, де мучилися нещасні закладники-українці, стояла калюжа людської крови. На стільцях лежали мозки з чоловічих голів і колекція з черепів замучених жертв".

Наступного дня о 9:00 планують провести парад на Хрещатику. На нього поспішає з Вінниці начальний вождь УГА Мирон Тарнавський. Через проблеми в роботі залізниці прибуває лише по обіді.

"Варта, що стояла на одному з мостів на Дніпрі, побачила ранком відділ денікінського війська, – згадував Тарнавський. – Несли білу хоругву. Наказ Головного отамана Петлюри уникати непотрібних зачіпок і боїв здержав нашу варту від атакування ворога. А тим часом ворог спокійненько вступив на міст, пройшов його, минув остовпілу варту й попрямував просто в бік думи".

У міській думі на Хрещатику зустрічаються генерал Антін Кравс і російський барон Максимільян фон Штакельберг. Перший пропонує розділити місто між двома арміями, щоб центр Києва й більша частина правого берега, зайняті українськими військами, залишалися в їхньому володінні. Білогвардієць погоджується. На знак угоди домовляються повіcити на будинку думи синьо-жовтий і російський прапори.

– Уночі можете цей прапор зняти. Але зараз, прошу вас, нехай повисить, – звертається німецькою до Кравса фон Штакельберг.

На Хрещатик парадом виходять вояки Запорізького корпусу, попереду – кіннота Чорних запорожців. Побачивши триколор обурюються. Сотник Федір Божко зриває російський прапор. Кидає його під ноги коня полковника Володимира Сальського. Це спричиняє хвилювання в натовпі.

"На розі Хрещатика й Александрівської вулиці (нині Європейська площа. – Країна) розривається бомба або ручна ґраната, кинена з поверху одного дому, – описує тодішні події Антін Кравс. – Це був якби умовлений знак для дикої стрілянини, яку заінсценізували ймовірно большевицькі агітатори, що крилися в місті. В одну мить місце, де перед хвилиною лунали одушевлені національні овації, перемінилося в терен жорстокого й кривавого вуличного бою. Паніка огорнула величезні маси народу".

Військові відступають. До кінця дня денікінці захоплюють більшу частину Києва. Генерал Кравс вирушає на переговори до російського командування, але його затримують. Керівництву української армії передають вимогу залишити місто. Український уряд приймає декларацію із закликом до боротьби проти Добровольчої армії.

"Після жорстокої кровавої боротьби ми вписали в історію визволення Батьківщини нову золоту сторінку. Після численних етапів слави й перемог над клятим ворогом славне українське народне військо здобуло злотоверхий Київ. Замордоване, закривавлене серце вашої матері-України – заспокоїлося у ваших мужніх руках. Весь український народ побожно і вдячно підносить до вас свої радісні очі, а всі вороги наші узброєні й не узброєні збентежено опускають очі долу", – розіслав українським військовим наказ-привітання Головний отаман Симон ПЕТЛЮРА 31 серпня 1919 року

×