Ексклюзиви
Середа, 11 травня 2016 11:34

"Можу погодитися, що батюшка не має ні бороди, ні коси. Але ніяк не можу зрозуміти, щоб він не пив водки"

Селяни хотіли обміняти свого "батюшку-кацапа" на приїжджого греко-католицького священика. Пропонували в доплату 40 пудів вівса

"Ціла хвиля посунулася в сторону престола і ловила кожне слово науки, голошене українською мовою. З великими похвалами стрічались відтак наші стрільці, що "галичани" гарно співають. Це мало великий вплив на відношення населення до нашої армії. Старшини і стрільці почувались наче серед своїх родин. Місцеве населення гостило їх і обдаровувало крашанками", – описує отець Іван Лебедович службу Божу на Великдень 1920 року в селі Багринівці – тепер Літинський район Вінницької області. Греко-католицький священик потрапив на православне Поділля разом із частинами Української галицької армії.

Влітку 1914 року розпочалася Перша світова війна. Для українців це насамперед бойові дії між арміями Австро-­Угорської та Російської імперій. До першої входили Галичина, Буковина й Закарпаття, до другої – Волинь і Наддніпрянська Україна. Підавстрійські українці мали власний військовий підрозділ – легіон Українських січових стрільців.

Автор: Бродівський історико-краєзнавчий музей
  Великодній обід старшин Українських січових стрільців біля села Куропатники – тепер Бережанський район Тернопільської області, 1917 рік
Великодній обід старшин Українських січових стрільців біля села Куропатники – тепер Бережанський район Тернопільської області, 1917 рік

Стрілець Михайло Островерха згадує Великдень 1916 року на фронті: "Прийшов Страсний тиждень. Сотник Сушко в наказі зазначив, що бажаючі висповідатися можуть іти до отця курата (від німецького curatus – священик. – Країна). Той сповідатиме в стодолі, яка служила за молитовню, біля полкової управи. Це за мого побуту в УСС вперше службово закликали, щоб ішли виконати релігійний обов'язок. Що отець курат між нами був, то ми це знали. Не раз і бачили його біля полкової управи, з трьома золотими пасками на рукаві".

Михайло Островерха дорікає, що ніколи не зустрічав курата на полі бою. Таким було правило для всіх духівників австро-угорської армії. "Розуміється – нема правила без виїмків", – додає вояк.

Серед "виїмків" був отець Юліан Фацієвич, родом із села Пійло – тепер це Калуський район Івано-Франківської області. Під час боїв під Куропатниками – нині Бережанський район Тернопільської області – він часто навідувався до стрільців на передовій. А вечори проводив із військовою старшиною. Чотар – лейтенант – Роман Купчинський пригадує, як з отцем, лікарем і сотником Дідушком грали "віста" – у бридж: "Нараз вдарила граната точно на нашу землянку. Затріщали бальки, але не пустили, тільки земля посипалась на нас. Усі втихли і надслухували канонади, яка перенеслась від нас направо, на мадярів. Після довгої мовчанки промовив отець:

"Добре, що келішки порожні, а то вино засмітилося б".

Островерха свідчить: "Бувало й таке свято, що до нас в окопи приходив наш отець курат. І тоді в одній із траверз приготовляли ми йому полевий олтар, і він відправляв для нас службу Божу. Не раз думаю й нині, згадуючи ці хвилини, й до висновку приходжу: це були одні з кращих служб Божих, які я вислуховував".

Перша світова війна закінчується восени 1918 року. На Галичині починається українсько-польське протистояння – обидва народи прагнуть захопити владу у звільненому від імперії краї. У листопаді проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Її військовий оплот – Українська галицька армія. З початку 1919-го тут діє Зарядче преподобництво – управління у справах військових духівників.

"До вас, всечесніші панотці, які стоїте від початку боротьби рука в руку з українським стрільцем-козаком, з осібним зазивом звертатися не треба. Якщо у вас серця горять правдивою любов'ю до України, до сього віками поневоленого українського народу, не ви, а та любов гаряча говоритиме й ділатиме", – йдеться в першому наказі керівника преподобництва отця Миколи Їжака.

До обов'язків капеланів входить не лише служити відправи й сповідати вояків. Вони особисто повинні дбати про поховання полеглих. Преподобництво вимагає вести метрики не тільки галичан, а й наддніпрянців, а також солдатів ворожих армій. Кожен загиблий має бути гідно похований – із хрестом і табличкою. Місце могили слід позначити на спеціальній карті.

Іван Лебедович у книжці "Полеві духовники Української галицької армії" – видана 1963-го у Вінніпегу, Канада – згадує колегу Василя Чернецького: "Присівся на першу підводу, що від'їздила на фронт – і тільки ми його бачили. Бачили його лиш фронтовики. Бачили його бродячого вздовж боєвої лінії на найдальше висунених позиціях. Найсвятіші дари, санітарна поміч, стягання ранених під ворожим вогнем, копання ями героям. Так до 16 травня 1919 року", – того дня отець Чарнецький помер від тифу в Деражні неподалік Проскурова, нині – Хмельницького.

Духівник із Космача – тепер Івано-Франківщина – Омелян Ковч на Великдень 1919 року відвідав фронт поблизу Бережан. Дізнався, що під обстрілом перебуває поранений вояк. Одразу побіг його рятувати. Інші бійці почали відмовляти.

Автор: Бродівський історико-краєзнавчий музей
  Отець Микола Їжак народився 16 вересня 1886 року в селі Чесники – тепер Рогатинський район Івано-Франківської області. 1911-го висвячений греко-католицьким митрополитом Андреєм Шептицьким. Через п’ять років став одним із двох перших капеланів Українських січових стрільців. Із 1918‑го – референт духівництва при Державному секретаріаті військових справ ЗУНР. Із вояками Української галицької армії перейшов річку Збруч. Помер у грудні 1919 року в Жмеринці – тепер Вінницька область
Отець Микола Їжак народився 16 вересня 1886 року в селі Чесники – тепер Рогатинський район Івано-Франківської області. 1911-го висвячений греко-католицьким митрополитом Андреєм Шептицьким. Через п’ять років став одним із двох перших капеланів Українських січових стрільців. Із 1918‑го – референт духівництва при Державному секретаріаті військових справ ЗУНР. Із вояками Української галицької армії перейшов річку Збруч. Помер у грудні 1919 року в Жмеринці – тепер Вінницька область

– Ви ж знаєте, панове, що я свячений. А свяченого куля так легко не бере, – з посмішкою відмахнувся отець Омелян.

"Ми влаштували перед церквою при гарній погоді військову параду під час обходу, – згадує Великдень 1919-го поручник – старший лейтенант – Степан Шах. – При першому співі отця пароха "Христос Воскрес" віддали обі сотні трикратну почесну сальву вистрілів, а з тисячної груди сокальських парафіян і наших бійців понеслася могутнім голосом радісна воскресна пісня "Христос воскрес із мертвих". І була це найсвітліша хвиля з нашої служби при УГА, коли ми бодай раз у житті могли заспівати пісню "Христос Воскрес" на волі, у своїй незалежній Галицькій державі, як колись наші предки ще перед 570 роками співали".

Для УГА це був перший і останній Великдень на Галичині. У липні армія вже не має ресурсів, аби воювати проти поляків. Солдати переходять річку Збруч, де боротимуться разом з армією Української Народної Республіки. Сподіваються, що спільними силами вдасться відвоювати Львів. Разом із військом ідуть священики. На Поділлі УГА косить епідемія тифу. Гине 32 капелани. Серед них і Микола Їжак.

"Кожного дня вмирало на тиф кілька, а то й кільканадцять стрільців і старшин, – пише Іван Лебедович. – Я зажадав від команди шпиталя, щоб технічна частина приготовила домовину для кожного померлого. Заявив, що не буду відправляти похорону, доки це не буде виконане. Стрілець заслужив собі бодай на домовину. По кількох днях я побачив сам, що то не вдасться перевести. Хоронено в цей спосіб, що обвивали тіло помершого плетінкою, прив'язували картку з виписаним ім'ям і прізвищем небіжчика, складали тіла на віз, неначе снопи, і вивозили на кладовище".

Іван Лебедович зустрічає Великдень 1920 року в Багринівцях. Тут у мурованій церкві проводять відправу – за згоди місцевого православного священика. Селяни вперше в житті чують проповідь українською мовою. А далі між місцевими й священиком відбувається такий діалог:

– Батюшко, ви оставайтесь тут у нас.

– Ви ж маєте своїх священиків.

– Ми своїх двох дамо у вашу армію, а ви оставайтеся з нами.

Такий випадок – не поодинокий. У містечку Горячівка – тепер Одещина – отця Остапа Гайдукевича оточив натовп.

– У нас, як знаєте, бандити вбили батюшку, – почали. – ­Тепер нікому служити. Без батюшки якось годі так бути. От ми вас прохаємо, щоб ви в нас осталися на парохії. Хорошо служите, по нашому, по-українськи. От то ми прийшли просити, щоб ви таки в нас залишилися. А матушка у вас є?

– Так, є. І діти теж.

– Значить все, як Бог приказав. Оставайтеся в нас, нехай приїде матушка і діти. Ми вам все влаштуємо, дамо пару коней, дві корови, обсіємо нашим зерном поле. Чого будете волочитись і страждати? Хіба не знаємо, яка у вас біда?

– І саме тому, що біда, не можу покинути своїх, – відказав отець Гайдукевич.

У Поповій Греблі – тепер Червона Гребля Чечельницького району Вінницької області – стояла бригада з капеланом Іваном Бриковичем. Він пішов до місцевого попа з проханням провести службу у церкві. Застав колегу за пляшкою. Православний священик запропонував гостеві випити. Той відмовився.

– Можу погодитись, що галицький батюшка бритий, не має ні бороди, ні коси, – здивувався отець. – Але ніяк не можу зрозуміти, щоб батюшка не пив водки.

Після служби до командира бригади прийшла делегація селян. Просили "поміняти батюшку". Взамін свого "кацапа" лишити отця Бриковича. А в додаток пропонували 40 пудів – приблизно 650 кг – вівса для коней.

Серед наддніпрянських духовних отців також траплялися патріоти. Композитор Михайло Гайворонський згадує дружину священика з Вапнярки. Вона підготувала передачу для рідних вояка.

Автор: Стрілецькі пісні. – Львів, 2005
  Отець Микола Їжак проводить службу Божу для Січових стрільців
Отець Микола Їжак проводить службу Божу для Січових стрільців

– Знаємо про голод у ваших сторонах і тому то я приготовила скриночку повну. Пішліть родині своїй, – примовляла.

А в Смотричі – тепер Хмельницька область – Гайворонський зупинився на ночівлю в старенького "апостолоподібного" священика. Той 40 років провів у Сибіру за свої національні погляди: "Розпитував багато і слухаючи плакав. "Засни, синку, бодай годиноньку", – просив мене. Та я не міг перервати розмови. Зійшло сонце, я вмився, поснідав, не перериваючи розмови. Прощався з ним, як з найріднішою людиною".

Капеланів прирівнювали до підполковників

– Центральна Рада дуже противилася формуванню якої б то не було Української армії, боялися "мілітаризму", – дорікав Симон Петлюра, генеральний секретар із військових справ Української Народної Республіки 1917 року. – А ще більш страшним для неї було б перебування і діяльність в армії військового духовенства, яке буде поширювати "клерикалізм". Тому немає ніякої надії, щоб Центральна Рада уділяла для військового духовенства будь-яке утримання. Прийдеться військовим панотцям жити з тих допомог, які будуть уділяти військові частини Української армії.

Більшість членів Центральної Ради вважали себе соціалістами – а отже, атеїстами. Неохоче долучалися до капеланства і священики з Наддніпрянщини. Адже перебували під крилом Російської православної церкви й не поділяли самостійницької ідеї.

Ситуація змінилася з приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського. 11 жовтня 1918 року призначено 48 "панотців". Вони мали духовно опікуватися над пішими полками. Через два місяці владу перебрала Директорія, при ній утворено Армію УНР. Сюди перейшов один із 48 "гетьманських" капеланів. Решту вважали неблагонадійними. Багато з них пішли в інші військові формації, зокрема й російські.

В Армії УНР створено Головну управу військового духовенства. Капеланів за рангом і правами прирівняли до підполковників. На 15 вересня 1919 року в різних її частинах перебували 17 священиків.

Із грудня 1919-го по травень 1920 року відбувався Перший зимовий похід Армії УНР. Серед майже 5 тис. його учасників було троє ­отців-капеланів. Разом з іншими вояками вони отримали єдину бойову нагороду Армії УНР і стали лицарями ордена "Залізного Хреста".

Зараз ви читаєте новину «"Можу погодитися, що батюшка не має ні бороди, ні коси. Але ніяк не можу зрозуміти, щоб він не пив водки"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 85
Голосування Чому "Шахтар" слабко грає в обороні?
  • 1) продали Ракицького
  • 2) неуміння тренерів вирішити цю проблему
  • 3) недопрацьовує опорна зона
Переглянути
Погода