Юристу Олександрові Кістяківському снилися допити жандармів

"Одні їздять під час читання лекцій на практику в Санто-Донато біля Флоренції чи Білу Церкву до Браницьких, де проводять по три тижні. Інші у робочий час відвідують Тамбовську губернію. Для відпочинку і розваги. Третина сидить у Києві за банківським прилавком. Не читають лекції або читають старину глибоку. Міністерство все це бачить і дозволяє. Інша річ, коли людина неугодна і визнана небезпечною для уряду, пише статті в журналах. Тоді за неї беруться і тицяють, що займається не своєю справою", – нотує у щоденнику 23 січня 1876-го професор кримінального права Київського університету Олександр Кістяківський.

Він працював у Петербурзі, в канцелярії Сенату. Наприкінці 1850-х вступив у нелегальну українську організацію "Громада". Став помічником головного редактора українського журналу "Основа", публікував статті з історії права українців під псевдонімом "-кій".

 

"Необхідно провести велику роботу й показати, що "южнорусское наречие" – самобутня мова, а не суміш російської мови з польською", – писав про журнал історик Микола Костомаров.

Влада українців переслідує. "Основу" закривають. Міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видає постанову, що заперечує існування української мови.

Кістяківський перебирається до Києва. Влаштовується в університет.

"Він українофільствував перед приятелями. Тільки боявся, щоб начальство не почуло, – згадував про юриста колега Михайло Драгоманов. – Казав, що я пишу українофільські статті в петербурзькі видання і виявляю себе перед часом. Радив робити, як Папа Сікст V, що ходив згорбившись, аж доки не став понтифіком".

У вихідні проводить заняття для ув'язнених і затриманих при Товаристві виправних притулків і хліборобських колоній. Cтуденти цінують його лекції за зміст і продуманий виклад.

"Близько стояв до учнівської молоді, – писав про професора "Юридический вестник". – Умів зблизитися, кожен мав доступ до нього, знаходив привітність і готовність допомогти. Всякий зустрічав не формальне, а душевне, любляче ставлення вчителя до учня".

Часто заступається за студентів після провалу іспиту, пропонує дозволяти перездачу. На ректорських нарадах ставить питання про безкоштовне навчання бідних студентів і надання матеріальної допомоги.

"У 1870-х студенти вирахували, що для існування в Києві повинні мати 375 рублів на рік. Із 355 лише 14 мали забезпечення, 106 пробивалися уроками, 235 потребували допомоги", – згадував історик Михайло Володимирський-Буданов.

Олександр Кістяківський допізна засиджується за розмовами з доцентом університету Михайлом Драгомановим. Сперечаються, який шлях боротьби для українців кращий – революційний чи культурний. Переживає, коли товариша переслідують за проукраїнську позицію і він мусить їхати за кордон. Правник звинувачує в цьому помічника попечителя Київського навчального округу Михайла Юзефовича. "Він добиватиметься, щоб усі, хто проявив себе малоросійськими симпатіями, були вислані з Києва, – пише у щоденнику. – Це мерзотник, який іде по шляху доносів та інтриг".

Підтримує зв'язок із Драгомановим у Відні та Женеві. Сам теж часто їздить за кордон по роботі. Захоплюється тамтешніми порядками, але проти їх копіювання. "Перенесена установа, подібно до пересадженого з іншого клімату дерева, без догляду, без вжиття національних заходів, може виродиться й дати поганої якості плоди".

Часто зупиняється у Львові, що належить Австро-­Угорщині. "Скромніше, простіше, вужче, але ґрунтовніше", – порівнює національний дух галичан з українцями Наддніпрянщини.

У березні 1876-го зустрічається в Києві з письменником Пантелеймоном Кулішем, який працює редактором "Журнала Министерства путей сообщения" в Петербурзі. Той розповідає, що при дворі почали говорити про вільнодумство професора права з Києва.

Олександр Кістяківський зосереджується на науковій роботі. Чотири роки збирає документи XVIII ст. для збірника "Права, за якими судиться малоросійський народ".

"Прийшов до Лаврської типографії о сьомій ранку, – згадував. – Приміщення чудове, зроблене зі смаком. Підлога під паркет, устилана килимами. Милі шпалерники, стелі розписані. Ключі знайшли до 12-ї. Книги звалені в купу у великому безладі. Я засмутився і вже не сподівався знайти потрібний рукопис. Та натрапив на нього швидко. Монахи теж здивувалися. Кажуть, професори академії риються тут по чотири доби".

 

На початку 1880-х стає членом "Старої громади", що збирається в помешканні історика Володимира Антоновича.

"Cпілкувалися про громадські справи, згадували історію, висказували особисті непорозуміння один одному, – пише про одне із зібрань. – Не подобається, що деякі хочуть корчити з себе серйозних заговорщиків. Противно і тошно. Я проспав дві години в кабінеті під шум політичних кривлянь".

Громадівці домовляються щомісяця сплачувати десяту частину заробленого у фонд підтримки видання українських книжок, у родині послуговуватися українською мовою й виховати дітей в українських традиціях.

Береться за організацію щорічних шевченківських свят у Києві. До маєтку одного з меценатів сходяться до 200 людей. Приносять бюст поета й вінки. Деякі жінки одягають національні строї. Діляться спогадами, читають твори, слухають хор під керівництвом Миколи Лисенка, переглядають вистави у виконанні дітей.

– Слава! Слава! Гончим і псарям, і нашим батюшкам царям! – читає якийсь чоловік заборонений цензурою фрагмент із "Кавказу" Тараса Шевченка.

Після того Олександру Кістяківському сниться, що до нього приїхали жандарми, забрали на допит і вимагали пояснити, чому брав участь у читанні недозволеної літератури.

"На переговори до нього йшли всі, навіть Драгоманов. Але відмовив. Сказав віддасть гроші, якщо міністр до­зволить видання підручників українською мовою, – згадував Олександр Кістяківський про зібрані істориком Миколою Костомаровим кошти. – Якщо Костомаров хоче привласнити їх – то це підло. Якщо зберегти від розтрати – нічого дурного немає. Цей епізод показує, що кожен українець хоче бути гетьманом".

Цензура забороняє видання українських книжок. У банку на рахунку Миколи Костомарова понад 10 років лежать 3 тис. рублів. Зібрав їх серед людей на видавничі потреби. 1882-го ці кошти в сумі вже 4 тис. рублів віддає на премію авторам за найкращий російсько-­український словник.

"Українофільство має стати основою національної свідомості. Любити Україну має землевласник, фабрикант, ремісник, купець, священик й селянин. Українофільство має бути практичним – кожен має бути націоналістом на тому поприщі, куди поставила доля", – пише у щоденнику в березні 1884-го Олександр Кістяківський. Іншим разом додає: "Щоб задушити українофільську ідею, потрібно задушити цілий народ. Хіба це можливо?"

Композитор Микола Лисенко пише лист до редакції газети "Голос". Відповідає на закиди про вільнодумство й антидержавну діяльність українців. Видання його публікує. "Стаття Лисенка щира, гаряча, – міркує Олександр Кістяківський. – Та мені не подобається її кінець, наче прохальний. Коли він звертається до редактора "Голосу": "Поясніть, чому я зрадник і ворог батьківщини". Наївний автор! З цими панами говорять не таким голосом".

Професор жаліється на біль у попереку. Одного ранку не може встати з ліжка.

"У розмові з другом він з великою увагою розпитував про хід справ у поточній сесії окружного суду, – пише в спогадах Володимир Антонович. – Почувши характеристику деяких присяжних, він в останній раз пожвавився, підвівся на ліжку і голосно вимовив: "Я завжди стверджував, що інститут присяжних є святе діло в нашій батьківщині!" Потім схилив голову на подушку й затих".

75 наукових статей у журналах "Кіевская старина" та "Университетские известия" опублікував Олександр Кістяківський про українське звичаєве право та судовий устрій Гетьманщини. 1879-го вийшла найвідоміша його праця "Права, за якими судиться малоросійський народ". "Елементарний підручник загального кримінального права" 1875-го перевидавали 1882-го і 1891 року

Працював на цукрових заводах Симиренків

1833, 26 березня – у родині священника Федора Кістяківського в селі Городище – тепер Менський район Чернігівської області – народився син Олександр. Його дід був кріпаком генерал-поручика Іллі Безбородька. Той підмітив ­кмітливість чоловіка, звільнив від панщини і зробив управителем маєтку.

Крім Олександра, у батьків були молодші донька і троє синів.

1852 – закінчує Чернігівську духовну семінарію. Вступає на юридичний факультет Київського університету. На останньому курсі починає працювати вчителем історії та гео­графії Козелецького повітового училища та Дворянського училища в Києві.

1858 – у Петербурзі працює в канцелярії Сенату. За два роки призначають старшим помічником начальника департаменту міністерства народної освіти. Публікується в "Журнале Министерства юстиции". Стає членом української "Громади", заступником редактора журналу "Основа". Видає дослідження "Характеристика російського і польського законодавства про кріпосне право щодо Малоросії". Бере участь у судовій реформі – відстоює суд присяжних.

1864 – захищає дисертацію на тему смертної кари. Перебирається до Києва і стає доцентом права в університеті. Працює директором Київського тюремного комітету. 1870-го захищає дисертацію "Про запобігання способів ухилятися від слідства і суду", професор кафедри кримінального права і судочинства. Працює адвокатом, юристом-консультантом цукрових заводів, які належали Симиренкам. Обирають до Київської міської думи.

"Зрадів я, прочитавши, що ти виходиш за Кістяківського. Живіть на здоров'я собі та на користь", – пише того року з Архангельська етнограф Павло Чубинський двоюрідній сестрі Олександрі з роду баронів Міхелів. У Кістяківських народжуються сини Володимир, Богдан, Борис, Юлій, Олександр, Ігор.

1871 – їде до Європи. Вдосконалює французьку, німецьку та італійську мови. Три роки працює та слухає лекції у Віденському, Гейдельберзькому, Берлінському, Неапольському і Римському університетах. Обирають почесним членом Санкт-Петербурзького та Московського університетів, Московського юридичного товариства, членом Товариства любителів природознавства, антропології й етнографії при Московському університеті.

1877 – стає співзаснов­ником Київського юридичного товариства. Працює у Південно-­західному відділі Російського географічного товариства та Історичному товаристві Нестора Літописця. Підтримує етнографічні експедиції Павла Чубинського.

1885, 25 січня помер від ускладнення жовчокам'яної хвороби. Похований на Байковому цвинтарі. "Вмер Кістяківський! Хто б його сподівався, що чоловік так швидко згорить. 22-го занедужав, а сьогодні і нема! – писав видавець Олександр Кониський у "Думках і помітках". – Кажуть: страх, як не хотів він умирати".

×