Вівторок, 19 січня 2016 12:50

"Часом не вистачало шпал. Замість них клали й прибивали тіла замерзлих зеків"

ПИСЬМЕННИКА ОЛЕКСАНДРА КОВІНЬКА ЗРЕКЛИСЯ ДРУЖИНА Й ДОНЬКА. ЙОГО ЗВИНУВАТИЛИ В ПІДГОТОВЦІ ЗАМАХУ НА ПАВЛА ПОСТИШЕВА, ДРУГОГО СЕКРЕТАРЯ ЦК КОМПАРТІЇ УКРАЇНИ

– В ПОСЛЕДНЕЕ УЖЕ ВРЕМЯ ВОПРОС СТАВИЛСЯ ТАК, ЧТО В ПОЛТАВЕ ОСУЩЕСТВИТЬ УБИЙСТВО НЕЛЬЗЯ, – свідчить 5 січня 1935 року письменник Петро Ванченко. – ­Оставался Киев или Харьков. Говорили, что можно убить при выходе из обкома или ЦК. Еще удобнее – на вокзале, так как в толпе легче подойти. Для этого нужно выбрать такое время, когда точно будет известно об отъезде или приезде Постышева. Говорили, что нужен человек, способный пожертвовать собой. Это может быть кто-то из раскулаченных. Говорил с Майфетом. С Ковинько говорил в общих чертах о желательности террористического акта против кого-либо из членов правительства как ответа на репрессии против украинцев.

На допиті в НКВС Ванченко розповідає про існування Полтавської організації "боротьбистів". Окрім нього, туди входили літературознавець Григорій Майфет і письменник Олександр Ковінько. Начебто готували замах на другого секретаря ЦК КП(б) України Павла Постишева.

"Боротьбистами" називали членів створеної 1918 року Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів-боротьбистів). На початках радянської влади, коли та проводила політику українізації, вони обіймали чимало керівних посад у Раднаркомі УСРР. Виступали за "соціалізм із людським обличчям" – без диктатури, захоплення влади й розстрілів. Відстоювали інтереси дрібних землевласників.

   Олександр Ковінько народився 1 січня 1900 року в селі Плоске – тепер Решетилівський район Полтавської області.  Закінчив церковноприходську школу. Під час національної революції 1917–1921-го рік воював в Армії УНР. Потрапив у полон до німців, перебував у польському концтаборі. Після повернення до Полтави 1924-го одружився з учителькою української мови та літератури Поліною Варжель. Мали двох дітей – Тараса і Ярину.  1926-го написав першу гумореску. ­Володимир Сосюра порадив підписуватися прізвищем Ковінька – "ключка". "Щоб бив усіх ворогів", – пояснював. Працював фейлетоністом у газеті "Більшовик Полтавщини". 1934-го арештований НКВС за сфабрикованою справою "боротьбистів". 17 років відбував покарання поблизу Магадана. Через рік після звільнення ­реабілітований.  Був серед ініціаторів відродження Сорочинського ярмарку 1966-го. Автор понад 30 книжок усмішок, фейлетонів, повістей, оповідань. 1980-го в Києві вийшло два томи вибраних творів Ковіньки, наклад кожного – 100 тисяч примірників.  Помер 29 липня 1985 року в Полтаві
Олександр Ковінько народився 1 січня 1900 року в селі Плоске – тепер Решетилівський район Полтавської області. Закінчив церковноприходську школу. Під час національної революції 1917–1921-го рік воював в Армії УНР. Потрапив у полон до німців, перебував у польському концтаборі. Після повернення до Полтави 1924-го одружився з учителькою української мови та літератури Поліною Варжель. Мали двох дітей – Тараса і Ярину. 1926-го написав першу гумореску. ­Володимир Сосюра порадив підписуватися прізвищем Ковінька – "ключка". "Щоб бив усіх ворогів", – пояснював. Працював фейлетоністом у газеті "Більшовик Полтавщини". 1934-го арештований НКВС за сфабрикованою справою "боротьбистів". 17 років відбував покарання поблизу Магадана. Через рік після звільнення ­реабілітований. Був серед ініціаторів відродження Сорочинського ярмарку 1966-го. Автор понад 30 книжок усмішок, фейлетонів, повістей, оповідань. 1980-го в Києві вийшло два томи вибраних творів Ковіньки, наклад кожного – 100 тисяч примірників. Помер 29 липня 1985 року в Полтаві

У БЕРЕЗНІ 1920 РОКУ БЛИЗЬКО ЧОТИРЬОХ ТИСЯЧ "БОРОТЬБИСТІВ" ПЕРЕЙШЛИ ДО КП(б)У. Решта лишилися у складі Української партії комуністів-боротьбистів. Радянська влада почала переслідувати її членів. Олександра Ковінька вперше затримали 13 березня 1930-го. Інкримінували листування з іноземцями – а отже, шпигунство. Протримали два з половиною місяці в Харківському СІЗО. Відпустили за відсутністю складу злочину.

У грудні 1934 року – друга хвиля репресій. Протягом чотирьох днів у Києві, Харкові й Полтаві арештовують 17 "боротьбистів". Ковінько в цей час хворіє на запалення легень. Слідчий і військові обшукують його квартиру. Конфіскують 64 записники, золоте пенсне, персні, старовинні книжки. У Ванченка відбирають колекцію козацької зброї й давніх грошей.

"Для осуществления намеченных терактов руководством организации было создано несколько террористических групп в Москве, Киеве, Харькове и Полтаве, – йдеться у кримінальній справі. – Ими конкретно прорабатывались планы совершения терактов: в Москве – против товарища Сталина, в Киеве – против товарищей Косиора и Балицкого, полтавской группой – против товарища Постышева. В полтавскую группу контрреволюционной организации был вовлечен бывший хорунжий петлюровской армии Ковинько, писавший явно контрреволюционные произведения".

БІЛЬШІСТЬ ЧЛЕНІВ "ТЕРОРИСТИЧНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ" – ­ПИСЬМЕННИКИ: МИКОЛА ЛЮБЧЕНКО, МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ, ГРИГОРІЙ ЕПІК, ВАЛЕР'ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ, МИКОЛА КУЛІШ. Їм закидають розповсюдження націоналістичних ідей у своїх творах.

Аналогічні звинувачення висувають і полтавчанам. У Ванченка під час затримання вилучають сатиричне оповідання "Про гніду кобилу, яка мріяла побудувати соціалізм". У Ковінька – автобіографічний роман "Блоха". Там автор з гумором оповідає про становлення комунізму в українському селі. Рукопис не зберігся. У справі наводять перекладений російською уривок із цього твору, який має показати терористичні настрої автора: "Гонец, не теряя времени, сразу же отдал в руки профессора секретное письмо. Подождав Полтавца и Остраницу, историк отвел их в угол и, показывая письмо, стал шепотом передавать его содержание. Винак успел услышать: "С границы… Динамит… Рвать… Жечь… Уничтожать… Травить…"

Затриманих б'ють, заганяють голки під нігті, тримають голими по пояс у холодній воді. Усі, крім харківського хіміка Левка Ковалева, зізнаються в приписаних їм злочинах.

28 березня 1935-го військова колегія Верховного суду УСРР у Києві виносить вирок "боротьбистам". 15 осіб, серед них і Олександра Ковінька, засуджують до 10 років таборів із конфіскацією майна. Ще двох – до семи. Через два роки розстрілюють дев'ятьох членів "організації". Ванченко не витримує знущань і вішається в камері. Пізніше стратять і працівників НКВС – за фабрикування кримінальних справ. Жодного засудженого внаслідок цих фальсифікацій тоді не виправдали.

Після судового засідання арештантів поїздом везуть до Москви. Далі – кілька місяців пішки женуть на Далекий Схід. Особливо небезпечним в'язням забороняють сідати під час привалів. Ковінько відбуває покарання поблизу Магадана.

– ДІД ПОТРАПИВ НА ПОСЕЛЕННЯ ТЮРЕМНОЇ ЕЛІТИ, – розповідає внук письменника 58-річний Олександр Маєвський. У жовтні торік він ознайомився з сімома томами справи "боротьбистів", що зберігаються в архіві Служби безпеки України. – Сидів із митцями, священиками, злодіями в законі. Останні, траплялося, знали по п'ять мов. Читав перед ними свої гуморески. За весь термін з ув'язнених його ніхто не чіпав. Били тільки охоронці. Одного разу зламали обидві ключиці. Вісім років будував Байкало-Амурську магістраль. Часом не вистачало шпал. Замість них клали й прибивали тіла замерзлих зеків. Помирали від інфекцій, перевтоми й голоду. Один ув'язнений, до того – професор, кожні два-три місяці втікав. Його навіть не шукали – навколо ж Сибір. Начальник станції казав, що погуляє й повернеться. Так і було. Карали трьома добами карцеру.

Дружина Поліна й донька Ярина зрікаються Олександра Івановича. Одного разу до їхнього помешкання приходить культурно вбраний чоловік. Передає записку від Ковінька. Тому дозволили листуватися з родиною. Але жінка з дочкою не пишуть – бояться. Пізніше невідомий приносить кілограм апельсинів. Виявляється, це – злодій у законі, який сидів разом із Ковіньком.

Олександра Івановича звільняють на два роки пізніше визначеного терміну – 1947-го. Без права повернення на батьківщину. Живе в Якутії. За три роки купує там будинок, надсилає рідним грошові облігації. 1950-го справи "боротьбистів" переглядають. За тими ж статтями дають ще по п'ять років заслання.

– Ковінько працював вибійником, гірничим, золотомийником, економістом, – продовжує Олександр Антонович. – Через цингу й погані умови утримання дід облисів. Потрапив у лазарет. Хотіли ампутувати ноги. Пощастило, що серед ув'язнених були так звані "кремлевские врачи-вредители". Їм приписали вбивства партійних керівників. Перев'язками та настоянками врятували ногу.

Через рік після звільнення Ковінька, 4 липня 1956-го, справу "боротьбистів" закрили за відсутністю складу злочину. Репресованих членів партії визнали невинними. До того моменту дожили троє із 17: Ковінько, Майфет і Данило Кудря з Харкова.

Олександрові Ковіньку призначили компенсацію – 220 ­карбованців щомісячної пенсії. Це удвічі більше за тодішню середню зарплату в СРСР. Також Олександра Івановича поновили в Спілці письменників України.

"Як Ковінько? А хіба вас не розстріляли?"

– Після звільнення 1955-го дід повертався додому літаком і поїздами. Добирався півтора місяця, – розповідає 58-річний Олександр МАЄВСЬКИЙ, головний лікар медичного центру "Спонділа-клуб" у Полтаві, внук письменника Олександра Ковінька. – У Полтаву приїхав о четвертій ранку. Баба Поліна одразу сказала: "Відкіля прийшов, туди й повертайся". У квартиру таки пустили – наполіг старший син Тарас. Але жили, як чужі люди. Сусіди теж намагалися уникати, віталися хіба стиха.

Додому постійно наві­дувалися слідчі. 1983-го я повернувся з армії, був у військовій формі. Баба Поліна не впізнала мене, подумала, що це знову з міліції. Забилася в куток і просила не чіпати.

  Олександр Ковінько, дружній шарж Анатолія Арутюнянца для журналу ”Перець”, 1970-ті роки
Олександр Ковінько, дружній шарж Анатолія Арутюнянца для журналу ”Перець”, 1970-ті роки

Дід на рідню зла не тримав.

Коли прийшов поновлюватися в Спілці письменників, секретарка видала: "Як Ковінько? А хіба вас не розстріляли?" Одного разу заглянув на творчий вечір у педагогічному інституті. Сів в останньому ряду. Тодішній голова спілки Юрій Збанацький звернувся до присутніх: "Чи знаєте ви, що в залі присутній Олександр Іванович Ковінько?" Запала тиша. Діда запросили до слова, зав'язалася розмова. Після закінчення вечора до нього підходили, тиснули руки. Це було публічне визнання.

Жив за рахунок літератури, був депутатом обласної ради. Мешкав у державній квартирі, дачі й машини не мав. Коли писав, замикався в собі, ходив мовчки кімнатою. Часто це було вночі. Цензура ретельно переглядала його твори. Ставився до цього спокійно: "Це краще, ніж розстріли". Про табори не писав.

Був у гарних стосунках із Володимиром Щербицьким (перший секретар ЦК КПУ у 1972–1989 роках. – "Країна"). На якомусь засіданні в Києві дідові забракло місця. Щербицький сам приніс стілець: "Олександре Івановичу, ви – патріарх гумору. Сідайте".

Коли мені було років 12, дід узяв мене на письмен­ницьку зустріч до Києва. Сиділи в ресторані "Еней" на вулиці Орджонікідзе – теперішня Банкова. Якийсь літератор із Москви почав хвалитися, що брав участь у більшовицькому повстанні на заводі "Арсенал". Наїхав на Петра Панча – той був артилеристом петлюрівської армії, вів гарматний вогонь по заводу. Почав випитувати, чого це українці не виграли війну проти Росії, а тепер ходять під комуністами. Дід піднявся і сказав: "Дорогенький, не виграли, бо були з вами занадто гуманні". Москвич одразу замовк.

Зараз ви читаєте новину «"Часом не вистачало шпал. Замість них клали й прибивали тіла замерзлих зеків"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 2073
Голосування Чи потрібно відновлювати постачання води з Дніпра в окупований Крим?
  • Ні. Окупанти повинні самотужки забезпечувати окуповану територію
  • Так. Там також живуть люди
  • Потрібно воду продавати задорого
  • Ваш варіант (у коментарях)
Переглянути
Погода