Колись я працював редактором приватної регіональної газети. У наше південне містечко прислали нового прокурора. Я його добре пам'ятав. У молодості працювали з ним на заводі на одній дільниці й товаришували. Читав йому свої вірші. Потім Павла відправили за комсомольською путівкою до Харківського юридичного інституту, і ми не бачилися понад 20 років.
Вирішив зробити візит ввічливості до нього в прокуратуру. Від стрункого високого хлопця, якого я раніше знав, майже нічого не залишилося. Переді мною стояв здоровенний, добре вгодований чолов'яга з могутнім "трудовим мозолем".
Він мене не впізнав. Довелося нагадати про мої захоплення поезією та йогою.
- Точно, тепер упізнаю! - посміхнувся він, вдивляючись у моє обличчя. - Був такий дивак...
Ми розговорилися, і я подарував йому щойно видану книгу власних віршів.
- О, поезію я люблю, - сказав Павло Васильович. - А найбільше "Полтаву" Пушкіна.
І почав декламувати свій улюблений уривок. Я мало не впав зі стільця: це була сцена страти Кочубея.
Через кілька місяців міська рада придбала для нового прокурора приватний будинок у родини, що виїжджала до Росії. Потім він добудував другий поверх. А на сесіях йому ставили окремий столик поруч із президією - наче в суді.
Нещодавно я побував у рідному місті й у крамниці випадково зустрів Павла Васильовича. Він схопив мене в обійми, як старого друга. Розповів, що вже на пенсії, але все ще працює в прокуратурі - радником. Має окремий кабінет.
- Заходь, Сашко, тільки бери із собою енергетичний напій. Посидимо, - поплескав мене по плечу.
Я для годиться пообіцяв обов'язково зайти. Але навряд чи зроблю це. Занадто різні в нас погляди на поезію.
8 
35413
Коментарі