Першу в житті несанкціоновану демонстрацію я побачив 10 вересня 1977 року. Тоді в Києві десятки тисяч людей ішли маршем угору по Червоноармійській, нинішній Великій Васильківській, до Бессарабки. Це були вболівальники "Динамо". Так святкували перемогу над московським "Торпедо" у черговому матчі чемпіонату СРСР. Наступного разу подібний шок заскочив мене за 20 років по тому в Барселоні. Увечері 28 червня 1997-го все місто вийшло на вулиці святкувати виграш місцевою командою Кубка Іспанії. Танці тривали до ранку.
У неділю 19 травня 2019-го масових проявів ентузіазму з приводу здобуття "Шахтарем" титулу чемпіона України не спостерігалося. На самому ж "чемпіонському" матчі в Запоріжжі було, якщо вірити протоколу, сім тисяч людей. Причому вказану кількість можна сміливо ділити на два. Як і за три дні до того, коли "Шахтар" на тому ж стадіоні виграв Кубок України, жодних святкувань за межами арени не було. І не могло бути.
Звісно, команда відзначила свою перемогу. Футболісти і тренери "Шахтаря", як і належить, радісно стрибали й танцювали перед телекамерами. Але щось підказує, що значної кількості переглядів цього відео на Youtube очікувати не варто.
Не збираюся аналізувати гру нового чемпіона України. Його рівень ще минулої осені визначило протистояння з "Манчестер Сіті", програне із загальним рахунком – 0:9. Мене інше непокоїть: невже футболістам і тренерам не хочеться отримати, окрім кубків, медалей і премій, трохи любові та вдячності від публіки? Невже їм цілком досить любові та вдячності від Ріната Ахметова?
За гроші можна найняти гравців і тренерів, можна забезпечити сприяння організаторів змагань і арбітрів. Лише любов, як співали колись давно мої улюблені "бітли", не можна купити за гроші. Відтоді нічого не змінилося і навряд чи зміниться.
4 
35413
Коментарі