Річ не в тому, що вони злочинці, а в тому, що люди навколо них домовилися вважати їх злочинцями. Тобто дві базові проблеми, про які мені йдеться, – це, по-перше, недосконалість кожного суспільства, а отже, неадекватність його судової системи. По-друге, складність людини, окремо взятої, з усіма закамарками її мотивацій та вчинків. Тому кожному зі "злочинців" я намагаюся знайти шанс на бодай часткову реабілітацію. А раптом усе було трохи не так? А раптом пом'якшувальні обставини? А раптом вони не просто пом'якшувальні – вони виправдальні?

Мені було страшенно цікаво й важливо проводити ці свої "внутрішні розслідування", зіставляти джерела, відшукувати в них суперечності. Ось ця можливість – реконструювати реальні події, щоб знайти у них нові сенси – і приваблювала мене найбільше. Що ж до "злочинців", то вони не так приваблювали, як викликали співчуття. Я не злочинцями б їх називав, а бідними грішниками. Якими, зрештою, всі ми так само є. Попри те, що сам я начебто й не дуже релігійний, цей роман вийшов таким, що насправді кожна з його історій – про безмежність Божого милосердя.

Якщо говорити про якісь загальнофілософські висновки, то, скажімо, такий, що всі ми перебуваємо всередині історій, яким ні кінця, ні початку немає. А наші долі через вельми хитромудре сплетіння знаків, натяків і безпосередніх контактів нерозривно пов'язані з тими, кого вже нібито століттями немає на цій землі. Тож є надія, що ті, хто буде після нас, також віднаходитимуть ці знаки й натяки. Пов'язані вже з нашим існуванням.

Якщо про висновки іншого штибу, наприклад, конкретно-історичні, то я, скажімо, відкрив для себе, що в нас дуже недооцінюють той розмах звірячих репресій, що його в роки Другої світової німецька окупаційна влада стосувала проти українського націоналістичного підпілля. Саме проти націоналістичного, а не комуністичного, якого на Заході України фактично й не було. Тобто ми сьогодні більше знаємо вже про злочини енкаведе і радянської влади, ніж про злочини нацистів. Я маю тут на увазі злочини саме проти підпільників і загалом українського населення.

Якби усвідомлення того, скільки української крові пролили в нас нацисти тільки за те, що вона українська, а також тільки за те, що це не просто українська кров – це кров націоналістів, якби це усвідомлення в нас було таким, як треба, то, можливо, нинішня пацанва не базґрала би повсюдно всі ті свастики чи вісімки й не скандувала би по футбольних матчах своє "гітлерюґенд – есес!", можливо, не скандувала б. Адже ми тепер до кінця не знаємо, хто з них там платний провокатор, і хто "агент Москви", а хто просто нацик за, так би мовити, "патріотичними переконаннями". Український націоналізм має бути рішуче протиставлений нацизму. Ти або стаєш під червоно-чорний стяг, або під гакенкройц. Тільки одне з двох, а не одне і друге.

Тут мені хочеться прикласти палець до вуст і зробити так: Цс-с-с-с. Моя наступна книжка ще фактично в зародку, я лише починаю її собі уявляти. Тобто вона лише починає мені снитися, й дуже важливо в таку мить її не сполохати, щоб вона нікуди не зникла, не вислизнула в небуття, як то вже не раз траплялося з багатьма моїми ненаписаними романами.