На 45-му фестивалі "Молодість" в програмі німецькомовного кіно показали нову стрічку австрійського режисера та музиканта Пітера Бруннера "Ті, хто падають, мають крила". Історія розповідає про 15-річну Катю, хвору на астму, яка разом зі своєю 3-річної сестрою мешкають у бабусі. Літня жінка згадує своє минуле й намагається підготувати онук до тих часів, коли її не буде поряд. Зйомки проходили в будинку покійної бабусі режисера незабаром після її смерті. Повнометражним дебютом Бруннера стала стрічка "Моє сліпе серце", де головний герой страждає синдромом Марфана — захворюванням, що деформує сполучну тканину, роблячи кінцівки людини більш тонкими.
В кафе біля кінотеатру "Київ" в четвертий день фестивалю Пітер Бруннер розповів Gazeta.ua про свій досвід у кінематографі та тенденції австрійського кіно. Під час розмови на його ноутбуці була відкрита програма по редагуванню аудіофайлів. Зараз режисер та музикант працює над новим треком.
Це ваш перший український фестиваль?
Так, це мій перший раз в Україні. Коли я був на фестивалі в Рейк'явіку, вийшов з лекції Девіда Кроненберга й познайомився з однією продюсеркою. Вона була з Росії, старша за мене. Й дуже переживала, коли дізналась, що я їду в Україну. Ну, вона ж з Росії, а у вас тут конфлікт. Але мені начхати на це все. Тому я приїхав. Й думаю, що це відмінна арт-площадка для митців зі всього світу. Якщо ти хочеш взяти участь в фестивалі, стати його частиною, то це велике діло. Ти сам вирішуєш, боятися тобі їхати чи ні.
Ви вже третій день на фестивалі. Чи відрізняється українська кіноіндустрія від австрійської?
Австрійське кіно — це те місце, де купа людей імітують те, що вони ніби-то є великими майстрами своєї справи. Звичайно, що є видатні режисери, такі, як Міхаель Ханеке. Але зараз в Австрії всі знаходяться в пошуках голосів, які б могли здивувати. Й потім, можливо, знаходяться такі класні режисери, як Вероніка Франц, Северін Фіала. Вони зробили фільм "Надобраніч, матусю". Є ті, хто робить радикальне кіно. Ось їх я люблю найбільше. В Австрії дуже люблять "темні" теми. Екзистенційні теми або щось, що пов'язане з людським фактором.
Австрійське кіно більше орієнтоване на австрійського глядача чи режисери намагаються вийти за межі країни?
Коли ви робите кіно, перш за все, треба шукати його в собі. Не думати, ні про яку аудиторію чи результат. Коли ти робиш кіно, то завжди ризикуєш. Справа не в тому, чи покажуть ваш фільм в Каннах чи буде його дивитись невеличка групка людей, ви маєте робити кіно, бо це ваша робота. І якщо ваш фільм чудовий, то він обов'язково вийде на міжнародну арену. Ви не повинні дурити глядача, бо тоді це схоже на якусь мильну оперу.
Ваші дві стрічки "Моє сліпе серце" та "Ті, хто падають, мають крила" - драми, де головні герої мають якийсь недуг. Чи багато в цих фільмах спільного?
Я дуже зосереджений на людському організмі, людському тілі. Я думаю, що в ХХІ сторіччі ми настільки зруйновані сучасними технологіями, всілякими забрудненням, що ми загубили наш організм. Я намагаюсь робити екзистенційні фільми, де важливу роль відіграють відносини людини з його організмом. Мої два фільми мають багато чого спільного. Бо в першому фільмі "Моє сліпе серце" головний герой є заручником свого тіла, а другий - розповідає нам про якусь соціальну роль нашого тіла, яке бореться з хворобою.
Ви говорите багато про "людське" у фільмах. Як досягаєте необхідного результату, працюючи з акторами?
Коли я працюю з акторами, то я думаю конкретно про якусь людину. Наприклад, коли я працював з Яною з останнього фільму, то я працював з нею, як з Яною (Яна МакКинон), коли я працював з Ренатою (Рената Хілд), то ставився до неї виключно, як до Ренати. Я далеко не завжди працюю з професійними акторами. Я шукаю ті образи, які мені здаються людяними, реальними, які підходять до персонажів у фільмі. Я працюю в ко-продукції зі своїми акторами. Це ті, хто можуть принести мені цікаві ідеї для фільму. Я даю дуже багато свободи.
На якому етапі фільм починає своє існування, що є стартом?
Головне в роботі над фільмом — це не зйомки, не кастинги чи щось таке, а це пошук ідеї. Треба бути готовим, що її не так легко знайти. На це можуть піти роки. Наприклад, ти знімаєш фільм, який знаходиться на останній стадії виробництва, то в цей момент тобі дійсно потрібна ідея, яка б тримала тебе в цьому процесі й говорила, що треба продовжувати. Кіно — це дуже персональна річ. Дуже часто будеш чути: "Ні, це неможливо", "Ні, це якесь лайно", але ти маєш кожен день собі говорити, що в тебе чудова робота, що все вийде й т.д. Етап пошуку ідеї запускає цілий механізм.
То коли вже є ідея, можна переходити до другої стадії — фінансування. Де можна шукати гроші для своїх проектів?
З фінансуванням є проблеми всюди. Мені здається, що треба йти в профільні університети, де викладають кіно, й шукати там тих, з ким можна співпрацювати. Чим більше в тебе буде спільників, тим більше вірогідність того, що ти нарешті знімеш свій довбаний фільм. Це досить екстраординарний варіант. Також можна вигравати якісь конкурси, отримувати гранти для зйомок. Наприклад, для зйомок "Ті, хто падають, мають крила" ми отримали декілька грантів. Можна робити малобюджетне кіно, але у вас має бути хороший звук, хороші мікрофони. Камери не такі важливі, набагато важливіші актори в малобюджетній стрічці. Не забувайте, що вам потрібно платити не камерам, а акторам. Людям ще досі потрібно щось їсти. Змиріться з тим, що ніхто не навчить вас знімати кіно. Я не хочу говорити людям, що вони мають робити, не дивлячись на те, що в своїх фільмах я саме цим й займаюсь. В кіно дуже важливо підтримувати один одного, а не намагатись бути крутішим за когось.
Як правило, режисер більше говорять про те, що їм подобається в фільмах. То ж що ви ненавидите в кіно?
Хіпстери повинні нарешті припинити знімати кіно — це бісить мене найбільше. Якщо в тебе є iPhone, якісь технічні прибамбаси, то це не означає, що ти маєш чи хочеш, чи вмієш щось сказати. Якщо це гарно виглядає, то це ще не означає, що це когось зачепить. Якщо кіно чесно, то ось це круто.
Що в Австрії знають про український кінематограф?
Австрійці точно знають щось про ФЕМЕН, бо їх крутили в більшості документального кіно. Це не про фільми, звичайно, а про акціонізм. В Австрії є схожі рухи, які настільки ж радикальні. У Франції, наприклад, є та ж сама Орлан, вона працює зі своїм тілом.
Якщо говорити про кіно, то, звичайно, більшість знають про "Плем'я". У вас була революція й ваші люди налаштовані радикально. Вони готові боротися. Якби цю якість перенести в кіно, то це пішло б вам на користь. Намагайтесь створювати власні фільми, які не імітують кіно в США, Франції та Австрії. В Україні мають бути свої теми, які можна цікаво показати світу.
2 
4880
Коментарі