25 вересня 1932 року народився всесвітньо відомий український співак Анатолій Солов'яненко. Його називали українським соловейком і одним з найкращих тенорів у світі. Він виступав на сценах "Метрополітен-опера", "Ла Скала", Большого театру. Йому пропонували залишитися в Італії і Росії, але серце Анатолія Борисовича назавжди було віддане Україні. 30 років він прослужив у Національному театрі опери і балету.
Пропонуємо цікаві факти про нього.
Народився він у Донецьку, в шахтарській сім'ї. У нього в родині музичними були і батько, і мама. Вони і за столом співали, і в самодіяльності - у них в селі були імпровізовані постановки "Наталки-Полтавки", "Сватання на Гончарiвцi". Мама - Ольга Іванівна рано померла - в 43 роки. Анатолія виховував його дідусь, Борис Степанович.
Після закінчення середньої школи вступив до Донецького політехнічного інституту, де закінчив аспірантуру і працював викладачем на кафедрі інженерної геометрії. Усі ці роки удосконалював вокальне мистецтво.
У 1962 році співак був прийнятий стажером у Державний академічний театр опери та балету імені Т.Г. Шевченка. Незабаром перемога в конкурсі молодих вокалістів дала йому право стажуватися в міланському театрі "Ла Скала. В сезоні 1977/1978 років він брав участь у 12 спектаклях "Метрополітен-опера", США. За 30 років роботи в Національному театрі опери і балету виконав 17 оперних партій, записав 18 грамплатівок (арії, романси, пісні).
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Оперні співаки і ONUKA: розповіли подробиці Ходи гідності
Вільно володів італійською мовою. Пласідо Домінґо і Лучано Паваротті вважали, що майстерність Солов'яненка не поступалась їхній власній. Він був одним з небагатьох українських співаків, таких як Володимир Мишуга, Соломія Крушельницька, Борис Гмиря, Іван Козловський, Євгенія Мірошниченко, завдяки яким світ дізнавався про українську культуру, про незрівнянну красу пісенної творчості українського народу.
Де б Солов'яненко не виступав з концертами, він неодмінно включав до свого репертуару українські народні пісні. "Виконуючи народну пісню з естради, — казав митець, — я пропагую її, хочу привернути до неї увагу людей, і поки вистачить сил, я не відступлюся від цього завдання. Українську пісню чудово розуміють в усьому світі. У кожного народу пісня виражає ті ж почуття, що й у нас, — любов до батьківщини, до дівчини, до матері, до природи… Недарма кажуть, що пісня не має кордонів".
Майбутній дружині Соловянеко Світлані ледве виповнилося двадцять, коли вони познайомилися.
"Це було на роботі, а Політехнічному інституті. Я була лаборанткою на кафедрі, а він викладачем. Ми жили в одному напрямку, куди ходив один-єдиний трамвай. Їхати треба було хвилин 30, і ми часто опинялися там разом. Я добре пам'ятаю день, коли він вперше відкрито звернув на мене увагу. Це було 8 березня 1962 року. До речі, в той час це був робочий день. Толя приніс мені шикарний букет квітів і запропонував провести додому. Для мене це було повною несподіванкою. Але я швидко відмовила всім своїм кавалерам і погодилася. І на пів дорозі Толя раптом каже, що він забув когось привітати, бажає мені провести приємно вечір і йде. Пам'ятаю, я зупинилася в повній розгубленості. Так ось: в той вечір він таки подзвонив мені і запросив в кіно. Як зараз пам'ятаю, ми дивилися фільм "Людина-амфібія". Потім стали зустрічатися. Я знала, що Толя шалено захоплений співом. 10 років він займався індивідуально з викладачем. А коли ми стали зустрічатися, він поїхав до Києва на огляд художньої самодіяльності та мав там колосальний успіх. Це було як вибух бомби. Його відразу запросили стажистом в Київський оперний театр, а потім, а Москві на відбірковому турі він отримав право на поїздку і навчання в Італії. Так почалася його кар'єра. Я ж на той час вступила на перший курс Політехнічного інституту. Пам'ятаю, він повернувся з Італії, приїхав до мене додому і сказав: "Світлано, я хочу на тобі якомога швидше одружитися". Через два роки ми вже переїхали до Києва.
До того, як переїхали до Києва, у нас навіть не було своєї квартири. А тут Солов'яненку відразу запропонували квартиру недалеко від Києво-Печерської лаври. Але, по правді кажучи, побутові проблеми нас мало цікавили. Якраз в цей час Анатолій взяв участь в конкурсі "Неаполь проти всіх" і з піснею "Підмосковні вечори" став кращим серед іноземних виконавців. Йому відразу запропонували мільйонне турне. Треба було проїхати з концертами по всіх столицях світу і в самому кінці отримати мільйон доларів. Мені як дружині запропонували теж брати участь в цьому турне. Однак коли ми звернулися в Держконцерт, а ті мабуть, в ЦК партії, нам в виїзді відмовили. Мабуть, боялися, що ми, бо у ще не було дітей, станемо неповерненцями".
Солов'яненко ніколи не співав на застіллях - це було виключено. "Він ставився до співу як до професії і не дозволяв під келих або під чарку ляснути себе по плечу і сказати: "Толік, заспівай!". Вдома, коли розспівувався, і то зачинявся в кімнаті. А щоб на якомусь весіллі або на природі, за шашликом. Не було такого, не пам'ятаю", - із спогадів сина Анатолія.
Анатолій Солов'яненко ніколи не заспівав жодної комуністичної пісні і ніколи не був членом комуністичної партії, не відвідував політзанять. Коли запитали, чому, відповів: "Я займаюся вдома". Найцікавіше, що він і справді займався! Й історію партії знав досконально. Але і багато іншого знав: під час стажування в Італії завдяки тому, що вивчив італійську мову, прочитав багато літератури, забороненої в Союзі. І незважаючи на те, що не був у партії, став народним артистом СРСР і лауреатом Ленінської премії. А в 80-му році тільки двом безпартійним її присудили - Анатолію Солов'яненку і Аркадію Райкіну, це безпрецедентний випадок.
Премію передав до Фонду миру.
"Анатолій завжди говорив: не в грошах щастя", – згадує дружина Світлана. - І я його завжди в цьому підтримувала. Про премію дізнався в лікарні, де лежав з підозрою на найстрашнішу хворобу. Але, слава Богу, виявилося, що це просто дається взнаки старе запалення легенів. А я в цей час була на останньому місяці вагітності нашим молодшим сином Анатолієм. Пам'ятаю, він мені подзвонив і сказав: "Світлано, я хочу віддати всі гроші в Фонд миру", і я не замислюючись ні на хвилину, з ним погодилася. А ми тоді тільки в'їхали в нову квартиру, робили ремонт, влізли в борги. Але це було неважливо. Ми тоді наївно вважали, що повинні віддати ці гроші. Та й до останнього свого дня Анатолій вважав, що добро завжди перемагає. Що нічого не минає даремно".
Солов'яненко пережив війну, коли їх сім'ю вивозили в евакуацію. Була дуже холодна, студена зима, застудився і захворів його брат, а потім дорогою помер. І він вирішив так: "Хочу, щоб мої діти жили в мирі, бо нічого страшнішого за війну не бачив".
У домі співака ніхто ніколи не курив, тому Солов'яненко не тільки не захоплювався сигаретами, але і не дихав тютюновим димом. Абсолютно спокійно ставився до спиртного, міг випити за обідом келих червоного вина до м'яса або білого - до риби, і все. А влітку, на дачі, коли був сезон раків, міг кухоль пива собі дозволити, але п'яним його ніхто ніколи не бачив.
Щодня Анатолій Борисович займався дихальними і вокальними вправами, і так було все життя, незалежно від того, треба було йому виходити на сцену чи ні. У цьому, власне, і був секрет його творчого довголіття і тієї форми, яку він до останніх днів мав. Півгодини зарядки, спеціального набору фізичних вправ, придуманого ним самим, годину роботи над диханням і стільки ж - над голосом. Практично не їв м'яса, тільки овочі, фрукти і рибу. Не скаржився на серце, але під час розтину в Анатолія Солов'яненка виявили кілька мікроінфарктів.
Дружив із італійською "зіркою" Джиною Лоллобріджидою. Вони познайомилися ще в 60-і роки, коли Анатолій навчався в Італії, і відтоді вони один одному писали. Після розпаду Радянського Союзу Джина приїжджала до Києва, і була в нього в гостях.
У Анатолія Борисовича була хороша колекція альбомів з образотворчого мистецтва. Він говорив: "Я ніколи не стану настільки багатим, щоб повісити твори видатних живописців у себе в квартирі, але це не привід не знати їх і не захоплюватись".
Завжди у Солов'яненка були "волги" - 21-а, 24-а, потім, в кінці 80-х, з'явився "вольво". А останніми роками перед смертю він не сідав за кермо - їздив в тролейбусі, трамваї, багато гуляв містом.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Боротьба з насиллям. Театри відміняють концерти Пласідо Домінго через секс-скандал
Анатолія Борисовича запрошували у Москву. Пропонували прекрасні умови, будь-яку квартиру. Родина навіть їздила, дивилася. Але співак сказав: "Чуже місто. Я не зможу тут жити".
"Я бачила, як Анатолій весь час шукав привід, аби відмовитися. Напевно, він любив свою батьківщину більше, ніж вона любила його. Ми могли виїхати і в Італію, прекрасно заробляти, там виходили диски Солов'яненка. Але чоловік говорив, що його серце назавжди віддане Україні. Розумієте, корінням він був тут. Особливо любив свій Козин", – зі спогадів дружини.
У Анатолія Борисовича - два сини - Андрій і Анатолій. Старший живе і займається бізнесом у Канаді. Анатолій - народний артист України, головний режисер Національного академічного театру опери та балету України імені Т. Г. Шевченка в Києві.
"Одного разу він мені навіть сказав: "Свєто, нам треба було не тим займатися. Я так шкодую, що у нас тільки два сини". Він дуже хотів доньку", - говорила Світлана Солов'яненко.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Таксист почав кар'єру оперного співака через відео в мережі
Анатолія Борисовича не стало 29 липня 1999 року. Співак помер від інфаркту на своїй дачі в селі Козин, що за 30 км від Києва. Йому було 66 років.
"Того ранку, коли це сталося, він прокинувся в чудовому, як рідко бувало останнім часом, настрої. І каже: "Я збираюся поїхати на дачу, приберу там і буду чекати на ваш приїзд". Наступного дня до нас на дачу мав приїхати посол Італії в Україні. Ми збиралися провести там вихідні, смажити шашлики. Я сказала: "Толя, давай я відвезу тебе". Протягом останніх трьох років Анатолій не сідав за кермо. Він відповів: "Я не хочу. Краще поїду автобусом". У Толі ніколи не було зіркової хвороби. Я все-таки довезла його до автобуса. Він поцілував мене і сказав: "Чекаю на тебе завтра, не затримуйся", - згадувала останню зустріч із чоловіком дружина Світлана. - Анатолій сходив на річку Козинка, покатався на водних лижах. Повернувся додому, ліг на ліжко і ... помер. Не витримало серце".
"Зараз я розумію, що мій перший порив поховати Анатолія Борисовича в Козині був правильним. Йому були чужі метушня, помпезність. Нам одразу запропонували місце на Байковому кладовищі, але я завжди знала, що спокій він знаходив лише у себе на дачі в Козині. Тепер Анатолій Борисович лежить під високою сосною, в чудовому, спокійному місці. Кожна квітка, покладена на його могилу, помирає своєю смертю, ніхто їх не забирає. Люди, проходячи повз могилу, зупиняються", - каже вона.
2 
4880
Коментарі