— Ювілей у такі роки — це не радість, а більше смуток, — каже письменник Юрій Мушкетик у столичному Будинку вчителя. 3 квітня тут святкують його 85-річчя. Зала майже повна. Юрій Михайлович повільно піднімається на сцену. Біля нього за столом сідає голова Спілки письменників 63-річний Віктор Баранов.

— Коли озвучили ідею ювілейного вечора, Юрій Михайлович здався з четвертого чи п'ятого разу, — каже Віктор Федорович. — Спершу відмовлявся, а тоді я йому сказав: "Юрію Михайловичу, ця дата належить не лише вам, а всьому українському народу й українській літературі". Він послухав, підняв руки і сказав: "Здаюся".

Із зали на сцену передають папірці із запитаннями.

— "Сучасні політики читають історичні романи?" — зачитує Баранов один.

— Не дуже в це вірю, — хрипко відповідає Юрій Михайлович. — Якби читали, то в перші дні окупації стали б на кордоні й не пустили російських військових в Україну. Справжня нація постає у боротьбі з ворогом. Останні місяці нас пробудили. Вже немає тих, хто вірить у старшого брата. Він виявився жорстоким і підлим. Ми повинні надіятися лише на себе.

Віктор Баранов ставить на стіл нову книжку Юрія Мушкетика "Час звіра". Містить однойменний роман та повість "Така її доля", яку письменник присвятив матері.

— Написати про маму хотів давно, бо відчував потребу висповідатися перед нею, — розказує автор. — Моя мати стала головою найбільшого на Чернігівщині колгоспу, хоч була безпартійною і дочкою куркуля. Не раз із райкому приїжджали, щоби переобрати, та люди міняти її не хотіли. Матері була положена велика зарплата. Але вона її ніколи не отримувала. Казала: "Люди не одержують грошей, і я не маю морального права їх брати". Купляла на них діжки і всяке начиння для колгоспу. Я був найбідніший хлопець у школі. Мав валянки із трьох шматків солдатського сукна з чунями. Коли вже став підпарубійком, дуже мені кортіло в клуб піти. Просив: "Мамо, ну хоч раз ті гроші візьміть і купіть мені чоботи". Вона казала: "Не можу, синку". У 25 років написав свою першу повість "Семен Палій" і за гонорар купив батькам хату у Вишгороді. Взяв там земельну ділянку, а на Чоколівці придбав розбірний фінський будиночок. Мама нарадуватися не могла. Казала: "Хоч на старості як люди поживемо".

Голова Спілки письменників дістає з оксамитової коробочки медаль за особливі досягнення у літературній творчості. Чіпляє її до правого лац­кана піджака Мушкетика. На лівому місця немає, там висить орден Героя України.

— А шо за медаль? — перепитує жінка у шостому ряді.

— Та я вам точно і не скажу. Така у всіх членів Спілки є, але назву ніхто не пригадає, — відповідає їй сивий сусід. Штурхає в плече чоловіка, що сидить неподалік. Той теж не пам'ятає.

×