Кобзарі мали свою мову

— Кобзарі — збірна назва народних співців, що насправді не відповідає дійсності, — розповідає Вікторія Антоненко, 27 років, із Національного музею Тараса Шевченка.

Тут відкрилася виставка "(Р) Еволюція міфу: транс­формація кобзарства у XIX–XXI століттях".

— 200 років тому на кобзі грали нечасто. Найбільше було лірників, потім — бандуристів. Така плутанина вийшла, бо етнографи не розібралися в термінології й називали співців, як хотіли. Окрім лірників, бандуристів і кобзарів були ще й стихівничі. Читали духовні вірші без інструментального супроводу. Їх запрошували відспівувати покійників, промовляти молитви над хворими. Вони ходили по хатах, співали біля церков, — Вікторія Антоненко показує малюнок Шевченка "Старець на цвинтарі".

— Серед дослідників немає єдиного трактування, хто на цих роботах. Пишуть, що жебрак. Дехто вважає, що тут приховані мотиви автобіографії Кобзаря. Вони написані після заслання Шевченка, де він із популярного поета і художника став жебраком — як духовно, так і буквально.

Вікторія Антоненко підходить до картини невідомого художника "Бандурист", написаної 1840 року.

— Насправді, зображений кобзар. Картина підтверджує міф, що народні співці завжди ходили у супроводі поводиря-хлопчика. Хоча були й дівчата. Зазвичай доньки кобзарів або їхні дружини. Співці не завжди були безхатченками. Дехто мав сім'ю. Окрім історичних дум, молитов, грали й жартівливі мелодії.

Кобзарство було чоловічим закритим братством. Мали власну мову, ієрархію й обряди посвячення через випробування.

— Їхня мова називалася лебійською від слова "лебій" — дід. Ми в музеї розповідаємо, як розмовляли кобзарі. "Мугир" — це мужик, "батій" — батько, "кумса" — хліб, "клюзя" — церква, — про­довжує Вікторія Антоненко.

— Спочатку в братство приходили учнями, складали присягу. Потім ставали братчиками з дозволом старцювати, тобто самостійно заробляти гроші. А найповажнішими були керівники, цехмейстери. Найбільше було лірників, бо на колісній лірі найлегше навчитися грати. В інструмента тільки три струни.

Шевченко вперше звернувся в творчості до кобзарства 27-річним, у вірші "Тарасова ніч".

— Його народний співець про Бога говорить на самоті. Це його внутрішнє переживання. Людям розповідає про історичну пам'ять народу. Шевченко всі свої повісті підписував "Кобзар Дармограй".

У 1930-ті традиційний уклад життя українців зникає. Кобзарів знищує радянська влада. Їх замінили на артистів-бандуристів. Якщо раніше співцем був лише чоловік, то тепер — і жінки. Створюють цілі капели. Затверджують революційний репертуар. Відома дума розповідає про "військо червоне, Леніна-батька і його синів вірних".

×