Мій батько міг робити все на світі, бо в сорок вісім років вийшов на пенсію. Він був машиністом на залізниці і з 20-річного віку їздив паротягом. Тому йому зарахували подвійну кількість років. Але жителі міста шаленіли від заздрості, коли подумали, що батько може прожити на цьому світі ще 20 або й 30 літ.
Однак татко і так прокидався раніше, ніж ті, хто ходили на роботу. Він збирав усе, що тільки можна: шурупи, підкови, із публічних смітників він витягав то якийсь непотрібний дріб"язок, то якусь гайку, і все це хазяйновито складав удома, в коморах і на горищі. Наше обійстя виглядало як склад металобрухту. Якщо хтось хотів позбутися старих меблів, усі забирав батько, а відтак, хоча нас було лише троє, ми мали 50 стільців, сім столів, дев"ять отоманок і безліч шафок і вмивальників із дзбанками. Але й цього батькові було мало. Він їздив велосипедом ближчими й трохи дальшими околицями, перекопував мотикою смітники і ввечері повертався зі здобиччю, оскільки все колись могло стати у пригоді. І ставало, бо коли комусь щось було треба, щось, чого вже не виробляли, якоїсь деталі для автомобіля, верстака або молотильні, і не можна було того ніде купити, то приходили до нас… Батько замислювався, потім безпомилково йшов або на горище, або до комори, або просто до купи брухту, зваленої на подвір"ї, простягав руку і за мить виймав якийсь предмет, який, звісно ж, пасував.
Тому мій татко був керівником "залізних неділь". І коли відвозив ці залізні відходи на залізничну станцію, то, проїжджаючи повз нашу браму, завжди відсипав дещицю якогось залізяччя.
Попри це сусіди не могли йому вибачити.
Мабуть, тому, що наш прадід Лукаш із 18-річного віку отримував дукат пенсії щодня, що згодом — за Республіки — перерахували йому на крони. Мій прадід народився 1830 року. 1848-го воював як барабанщик на Карловому Мості. Там студенти кидали в солдатів бруківкою і влучили прадідові в коліно, зробивши його калікою на все життя. Відтоді він отримував пенсію, дукат щодня, за якого купував собі пляшку рому та дві пачки тютюну. Але замість сидіти вдома, курити й випивати — валандався вулицями та польовими дорогами, найохочіше там, де люди тяжко працювали, і там прадід кпив із тих робітників і пив ром, і курив тютюн, так що десь щороку прадіда духопелили і дід привозив його додому на візках. Однак прадід, ледве зализавши рани, знову дратував людей тим, хто краще в житті влаштувався, поки знову його хтось не збивав зовсім не по-християнському. Лише крах Австрії забрав у прадіда пенсію, яку він отримував 70 років. А за Республіки її вже не вистачало на пляшку рому та дві пачки тютюну. І попри це прадіда Лукаша все одно били десь до непритомності, бо він і далі хвалився тими роками, коли він щодня діставав пляшку рому і тютюн. Прадід це робив, доки одного чудового дня 1935 року не заходився хвалитися перед каменярами, яких щойно вигнали з каменоломні. І ті так його побили, що він помер. Лікар казав, що він міг прожити ще зо 20 років.
Жодна інша родина не була для цілого міста настільки великою кісткою в горлі.
Мій дід — як яблуко, що задалеко не відкотилось од прадіда Лукаша — був, своєю чергою, гіпнотизером.
Він виступав у заштатних цирках, а все місто вбачало в його гіпнотизерстві бажання найлегше прожити життя. Однак, коли в березні німці перейшли наш кордон, щоб окупувати країну, і рухалися в напрямку Праги, лише наш дід вступив із ними в бій як гіпнотизер, щоб силою своєї думки зупинити танки. Ішов наш дід дорогою, вдивляючись у перший танк, що їхав на чолі моторизованих частин. А на ньому — видний до пояса — стояв німецький солдат, у чорному береті на голові, з черепом і перехрещеними кістками. Дід ішов просто на цей танк із витягнутими вперед руками й очима віддавав німцям наказ: "Завертайте і повертайтеся туди, звідки прийшли…". І, ясна річ: цей перший танк зупинився, і зупинилася ціла армія. Дід пальцями торкався броні танка і безупинно віддавав німцям у думках наказ: "Завертайте і повертайтеся туди, звідки прийшли…". За мить поручик змахнув прапорцем, і танк рушив. Та дід не вступився, і танк його переїхав, відірвавши голову, і більше нічого не стояло німецьким військам на шляху. Незабаром батько вирушив на пошуки дідової голови. Той перший танк зупинився на шляху до Праги. Він мусив чекати спеціального підйомника, бо дідова голова застряла між колесами і гусеницями, й вони були дуже натягнуті. Батько випросив, щоб йому дозволили дістати голову діда, а потім поховав її разом із тілом, як і заведено ховати християн.
Прадід отримував пенсію, дукат щодня, за якого купував собі пляшку рому та дві пачки тютюну
Відтоді в наших краях точилися жваві дискусії. Одні кричали, що дід був повним ідіотом. Натомість другі, що не зовсім, бо якби всі вийшли так, як він, проти німців зі зброєю в руках, то хтозна, чи німцям би все вдалося.
У ті часи ми ще жили за містом, лише потім перебралися до нього. І мені, призвичаєному до пустирищ, завжди, коли ми приїздили до міста, світ видавався страшенно тісним. Я дихав на повні груди лише тоді, коли перебував за містом. І коли знову вертався, коли за мостом вулиці й провулки звужувалися, зменшувалися, то звужувався і зменшувався і я.
Завжди мав, маю й матиму враження, що за кожним вікном ховається щонайменше пара очей, які на мене дивляться. Коли хтось звертався до мене, я шарівся. Мені здавалося, що всім людям щось у мені не подобається. Три місяці тому я перерізав собі жили на згинах рук, хоч ніби й не мав для цього причин. Але причину мав і знав її, і дуже боявся, що кожен, хто на мене погляне, одразу її відгадає. Ось навіщо за кожним вікном та пара очей. Що ж усе-таки може думати людина у 22 роки? Я міг думати, що люди в нашому містечку дивляться на мене тому, що я перерізав собі жили для того, аби уникнути роботи, яку вони мусять виконувати за мене, так, як виконували її за прадіда Лукаша і за діда Вільгельма, який був гіпнотизером, і за мого татуся, який тільки для того їздив чверть століття паротягом, щоби потім нічого не робити.
4 
35413
Коментарі
1